Андрій Лівицький

Андрі́й Микола́йович Ліви́цький (* 9 квітня 1879, хутір Красний Кут поблизу с. Ліпляве Золотоніського повіту Полтавської губернії — † 17 січня 1954, Карлсруе) — український громадсько-політичний діяч. Президент УНР в екзилі (1926–1954).

Походив із давнього козацького роду. Освіту здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії П. Ґалаґана в Києві. У 1896 p. вступив до Київського університету. Навчався на математичному і правничому факультетах. Належав до української студентської громади. За участь у студентському політичному русі двічі ув'язнювався у Лук'янівській тюрмі (1897, 1899 pp.) та висланий на Полтавщину «під гласний нагляд». Після закінчення університетського курсу служив у Лубенському окружному суді (1903–1905 pp.), присяжним повіреним Харківської судової палати (1905–1913 pp.), мировим суддею Золотоніського повіту (1913–1917 рр.).

Початок партійної діяльності (РУП, УСДРП)

Як один із засновників РУП протягом 1902–1903 рр. належав до ядра київського комітету партії. У 1903–1906 рр. очолював осередок РУП у Лубнах на Полтавщині. З 1905 p. — один із лідерів УСДРП. Під час революції 1905 p. був головою «Лубенської республіки», а також очолював загін громадської самооборони, котрий складався із шести бойових дружин. На початку січня 1906 p. був заарештований, але втік з-під варти; у жовтні 1907 p. був заарештований удруге під час перебування в Лубнах і півтора року відбував ув'язнення. 1909 засуджений у Києві військовим окружним судом до тюремного ув'язнення, але згодом виправданий апеляційною інстанцією.

Член Центральної Ради

У березні 1917 p. призначений Золотоніським повітовим, а 1 серпня 1917 р. — Полтавським губернським комісаром. Як делегат І Всеукраїнського селянського з'їзду від Золотоніського повіту був обраний до складу ЦК Селянської спілки і став членом УЦР. Від серпня 1917 р. по травень 1918 р. був гласним Золотоніського повітового і Полтавського губернського земств, головою Золотоніських повітових і Полтавських губернських земських зборів, почесним мировим суддею Золотоніського повіту. Водночас очолював Золотоніський повітовий комітет і був членом Полтавського губернського комітету УСДРП. Входив до складу української делегації на переговорах у Брест-Литовську.

Період Гетьманату П. Скоропадського

Усунений із посади губернського комісара гетьманською владою 4 травня 1918 р., працював юрисконсультом Центрального Українського кооперативного комітету. Входив до складу Українського національного союзу, опозиційного владі гетьмана Скоропадського. Під час антигетьманського повстання в листопаді-грудні 1918 р. виконував обов'язки повітового і губернського комісара на Полтавщині.

Доба Директорії

За доби Директорії був одним із організаторів Трудового конгресу, обіймав посади: тимчасово керуючого Міністерством внутрішніх справ УНР, товариша міністра юстиції, міністра юстиції і заступника голови Ради Міністрів у кабінеті Б. Мартоса, керуючого Міністерством закордонних справ і міністра юстиції УНР, заступника голови Ради міністрів у кабінеті І. Мазепи. У жовтні 1919 р., як голова дипломатичної місії УНР у Польщі, виїхав до Варшави.

11 лютого 1920 року був арештований в Кам'янці-Подільському разом з представниками уряду УНР Ісааком Мазепою, Іваном Огієнком, Осипом Безпалком відповідно до наказу польського головного комісара Волині й Подільського фронту А. Мінкевича. Офіційне вибачення за «прикрий випадок» арешту було надано польським МЗС 11 березня українській дипломатичній місії в Варшаві. 22 квітня 1920 р. підписав союзний договір з Польщею. У уряді УНР на чолі з В. Прокоповичем з травня 1920 залишився на посаді заступника голови Ради народних міністрів і міністра юстиції. Після трагічного закінчення Другого Зимового походу наприкінці 1921 р. відстояв тезу продовження діяльності уряду УНР в екзилі.

Діяльність в еміграції

Разом із С. Петлюрою керував дипломатичною діяльністю УНР у Варшаві. Протягом 1920–1921 рр. в. о. голови уряду, в 1922–1926 рр. — голова уряду УНР в екзилі. Жив у Варшаві під постійним наглядом польської поліції; став одним з ініціаторів створення та активним членом Прометеївського руху. По загибелі С. Петлюри очолив Директорію УНР та перейняв посаду Головного Отамана військ УНР.

Протягом 1926–1954 рр. очолював Державний Центр УНР в екзилі та керував українською державною політикою.   Під кінець Другої світової війни переїхав з Варшави до Німеччини. Під його керівництвовом уряд в еміграції з травня 1945 активізував діяльність і обновив свій склад. В 1948 р. ініціював створення Української Національної Ради — з метою консолідації політичних сил в еміграції та реорганізації Державного Центру УНР в екзилі — у співпраці з Ісааком Мазепою.

Був похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені, згодом прах перепоховано на українському меморіальному кладовищі у Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка.

Родина

Батько президента УНР в екзилі у 1967–1989 роках Миколи Лівицького та поетеси Наталі Лівицької-Холодної.

Вшанування пам'яті

27 березня 2009 року Національний банк України увів до обігу ювілейну монету «Андрій Лівицький» (серія «Видатні особистості України»).