Девід Бові

Девід Бові (справжнє ім'я Девід Роберт Джонс англ. David Robert Jones, David Bowie; 8 січня 1947, Лондон, Велика Британія — 10 січня 2016, Лондон, Велика Британія) — британський рок-музикант, співак, продюсер, аудіо-інженер, композитор, художник, актор.

 C David Gilmour & Pink Floyd

Хоча не був віртуозом, володів багатьма музичними інструментами: саксофоном, гітарою, клавішними, губною гармонікою, кото, мандоліною, альтом, скрипкою, віолончеллю та стилофоном. Також знімався у кіно — його фільмографія налічує понад 30 фільмів.

Упродовж кар'єри альбоми Бові розійшлися тиражем понад 136 мільйонів примірників, відповідно до звіту газети «Sunday Express» у 2003 році Бові був другим після Пола Маккартні найбагатшим музикантом Великобританії. У 1996 році його ім'я було занесено до Зали слави рок-н-ролу , 6 альбомів представлено у Списку 500 найкращих альбомів усіх часів за версією журналу Rolling Stone.

Перервавши навчання у Bromley Technical High School, Бові захопився джазом, ритм-енд-блюзом та рок-н-ролом і досить швидко опанував саксофон, а пізніше гітару та фортепіано. 1962 року Бові утворив аматорський гурт «George & The Dragons». Наступного року він уже керував професійною формацією, з якою під різними назвами записав свої перші сингли, наприклад: The King Bees — «Liza Jane» (1964 року для фірми «Vocation Pop»), The Manish Boys — «I Pity The Foo» (1965 року для «Parlophone»), Davy Jones & The Mood — «Diggin» My Patatoes» (1965 року для «Parlophone»), a також Davy Jones & The Lower Third — «You've Got A Habit Of Leaving» (1965 року для «Parlophone») та «Cant Help Thinking About Me» (1966 року для «Руе»).

У 1966 узяв собі псевдонім David Bowie для уникнення плутанини з ударником Деві Джонсом з гурту «The Monkees». Того ж року він знову змінює назву гурту на «The Buzz». Незабаром він дебютує як соліст синглами «Do Anything You Say» та «Dig Everything» для фірми «Pye», а пізніше познайомився з менеджером Кеннетом Пітом, з яким співпрацював до кінця десятиріччя. Контракт з дочірньою фірмою концерну «Decca» — «Deram» приніс Девідові певну популярність, однак сингл та непогано розрекламований дебютний альбом артиста знайшли мало прихильників. Бові навіть намагався підняти свою популярність записом гумористичного синглу «The Laughing Gnome», але й це не відкрило йому шлях до чартів. Не допомогли також навчання у трупі Ліндсея Кемна та участь у телевізійному фільмі «Love You Till Tuesday». Деякий час потенційна зірка виступала у різних кабаре, наслідуючи свого естрадного кумира Ентоні Ньюлі, а записи синглів щоразу для нової фірми так і не приносили успіху.

Перспективи завоювати музичну сцену все більше віддалялися, однак несподівано восени 1969 року його черговий сингл з піснею «Space Oddity», що розповідала про втечу від цивілізації та її проблем у космічний простір, а також про космічну самотність, потрапив на десяте місце британського чарту. На жаль, Бові не вдалось підтримати успіх наступним синглом і після невдачі твору «The Prettiest Star» критики вважали артиста миттєвою сенсацією. Однак цікавий, хоч і нерівний альбом, який було видано під різними назвами («David Bowie», «Man Of Words, Man Of Music», а з часом «Space Oddity») викликав у слухачів змішанні почуття.

1970 рік приніс істотні зміни як у особистому житті Бові, так і в його артистичній кар'єрі: смерть батька, психічне захворювання брата Террі, одруження з Анджелою Барнетт і нарешті розрив контракту з Кеннетом Піттом, чиє місце зайняв дуже заповзятливий Тоні Де Фріз. Однак незважаючи на всі ці події Бові вдалось закінчити роботу над альбомом «The Man Who Sold The World», який допомагали записувати гітарист Мік Ронсон, ударник Мік Вудменсі та відомий продюсер Тоні Вісконті, який зіграв партію на бас-гітарі. Спочатку цей гурт мав назву The Hype, a згодом The Spiders From Mars. Цим альбомом Бові вдалось зачепити слухача тяжким, приковуючим увагу звучанням. Тексти на цьому альбомі розповідали, наприклад, про сексуальні розбещення («The Width Of A Circle»), психічні хвороби («All The Madmen»), похмурі антиутопії («Saviour Machine») та ніцшеанський нігілізм («The Supermen»). До всіх цих тем артист ще не раз повертався у наступних роботах. Звуковому та літературному змісту відповідала також обкладинка платівки, що презентувала Бові у спокусливій позі. Очевидний трансвестизм Бові мав довге майбутнє, а чергові зображення артиста поперемінно у чоловічих та жіночих втіленнях супроводжувалися роз'ясненням про його бісексуалізм.

Де Фрізу вдалось влаштувати для Бові багаторічний контракт з фірмою «RCA» і 1971 року з'явився альбом «Hunky Dory». Платівка характерно відрізнялася від попередньої легшим настроєм, а в деяких творах музикант повернувся до акустичного звучання. На увагу заслуговували композиція «Changes», футурологічні мотиви «Life On Mars», що контрастували з урочистим «Kooks» та похмурим «The Bewlay Brothers». Однак незважаючи на довершеність, ця платівка не стала бестселером.

Далі Бові використав створену мас-медіа скандальну історію навколо себе і виступив на британському турне, під час якого шокуюче вбрання, вокальні можливості та справжні перлини з нового репертуару дозволили йому постати перед слухачами у повному блиску. Ці виступи стали початком нового етапу у кар'єрі артиста. Відтоді Девід почав експериментувати з різними новими задумами та ідеями, які часто не пасували йому, але постійно справляли велике враження на слухачів. Певним відкриттям став записаний у червні 1972 року альбом «The Rise & Fall Of Ziggy Stardust & The Spiders From Mars». Бові виступив на ньому у ролі апокаліптичної рок-зірки, чий злет і падіння супроводжували кінець світу. Катастрофічному виклику «Five Years» пасували колись близькі артисту космічні мотиви («Star-man», «Lady Star-dust», «Moonage Daydream»), а також фінальний виступ у «Rock'n'Roll Suicide».

Бові став рок-ідолом, а його золотоносними задумами користувались давній кумир артиста Лу Рід («Walk On The Wild Side») та гурт Mott The Hoople («All The Young Dudes»). Пісня «Oh You Pretty Things» з альбому «Hunky Dory» стала хітом у виконанні екс-лідера The Herman's Hermits Пітера Нуна. Навіть така далека від стилю Бові співачка, як Lulu, потрапила до британського Тор 10 з власною версією «The Man Who Sold The World». Тим часом сам автор провів світове турне і опинився на вершині чарту з альбомом «Aladdin Sane».

Однак у період найбільшої слави, під час концерту у лондонському «Hammersmith Odeon» 4 липня 1974 року, Бові заінтригував музичний світ інформацією про закінчення естрадної кар'єри. Незабаром з'ясувалося, що це не сам співак закінчує кар'єру, а його альтер его Ziggy Stardust. Підбивши баланс прибутків, співак несподівано повернувся у світ своїх улюблених хітів другої половини шістдесятих років. Альбом «Pin Ups» вийшов дещо нерівною компіляцією хітів інших виконавців. Він не був позбавлений миттєвої геніальності інтерпретатора, як наприклад, в електроверсії «Sorrow» дуету The Merseys, а також шокував виконанням композиції «Let's Spend The Night Together» The Rolling Stones та цікавою підробкою твору The Kinks «Where Have All The Good Times Gone».

Черговий лонгплей «Diamond Dogs» з'явився після влаштованого спеціально для американського телебачення концерту Бові у лондонському клубі «Marquee» під назвою «The 1980 Floor Show». Спочатку Бові задумав використати назву твору Джорджа Орвела «1984», однак йому так і не вдалося отримати на це згоду спадкоємців автора. Попри це він включив до свого сценарію ключові мотиви відомої книжки, такі як антиутопізм, сексуалізм та кохання, приречене на поразку. Однак самому альбому бракувало специфічного звучання музикантів з The Spiders From Mars. Турне-спектакль США та Канадою мало грандіозні масштаби, хоча недостатній бюджет все ж не дозволив Бові повністю реалізувати свої задуми. До того ж у сценічному шаленстві губилась музика, що підтвердило прохолодне сприйняття критиками альбому «David Live» 1974 року. Однак незважаючи на все це популярність музиканта у середині сімдесятих років сягнула зеніту. Бові використав це і, враховуючи вимоги ринку, перевидав «Space Oddity», яка цього разу опинилася на вершині британського чарту. Подібний успіх здобув у США його сингл «Fame», на якому вокалістом і співавтором був Джон Леннон. Цей твір потрапив до чергового альбому «Young Americans», що презентував нове обличчя Бові, який з успіхом звернувся до філадельфійського соулу. У цей самий час у немилість зірки потрапив Тоні Де Фріз, і співпраця між артистом та менеджером закінчилась судовим процесом. Також завершився його бурхливий шлюб з Енджі.

Як правило, пертурбації в особистому житті артиста поєднувалися з приливом нових творчих сил і Бові з запалом почав роботу над роллю космічного прибульця у фільмі Ніколаса Росга «The Man Whe Fell To Earth». Ця його робота справила різні враження, а після повернення до Лондона ліберальна музична преса звинуватила співака у піднятті руки в нацистському вітанні та заяві, що його країна потребує «нового Гітлера». Скоріш за все фашистські прояви у Бові виникали частково з егоцентризму, а частково внаслідок розладу нервової системи через вживання кокаїну. Все це втілилося у новому альтер-его музиканта.

Прохолодний, як лід, з'явився Бові на альбомі 1976 року «Station To Station». Ця аскетична, малозрозуміла платівка відкрила новий етап у творчості Бові, у якому домінувала співпраця з Брайаном Іно. Цей дует переїхав до Берліна, де Бові записав свої найменш комерційні і водночас найсміливіші альбоми. Платівки «Low» та «Heroes» 1977 року головним чином спирались на інструментальні твори, сильно інспіровані мінімалістичною електронікою Іно. Що цікаво: фрагменти з цих альбомів потрапили до записаного вживу лонгплея «Stage», і ця робота звучала значно цікавіше від попередньої подібної платівки «David Live».

Після зйомок у фільмі «Just А Gigolo» режисера Девіда Хеммінгса, Бові повернувся до співпраці з Іно записаним 1979 року альбомом «Loger». Ця платівка, що вважається найменш цікавою спільною роботою з Браяном Іно, все ж мала кілька цікавих творів, наприклад, «Boys Keep Swinging» та «Repetition». Поступаючись своїм старим театральним захопленням, 1980 року Бові зіграв досить низько оцінену критиками роль у бродвейському спектаклі Девіда Померанса «Людина-слон». Під час виступів у Чікаго він записав у студії альбом «Scary Monsters (& Super Creeps)», яким презентував сучасний електрифікований поп та авангардне гітарне звучання авторства Роберта Фріппа, лідера легендарного King Crimson. В одному з творів на цьому альбомі Бові ще раз повернувся до свого старого втілення — космічного майора Тома. Що цікаво: цього разу стара тема допомогла йому зайняти місце на вершині британського чарту.

Початок вісімдесятих років став для музиканта періодом досить непов'язаних між собою ініціатив. Бові виступив у спектаклі «Baal» Бертольта Брехта, з'явився на диво всім на синглах Queen («Under Pressure») та Бінга Кросбі («Peace On Earth»/«Little Drummer Boy»). Знявся також у чергових фільмах: «The Hunger» Тоні Скотта та «Merry Christmas Mr. Lawrence». Окрім того, Бові змінив фірму «RCA» на «ЕМІ», на якій записав найкомерційніший альбом від середини сімдесятих років — платівку «Let's Dance», продюсером якої разом з Бові був Найл Роджерс з групи Chic. Перебуваючи у яскравому протиставленні до есканістичних, похмурих робіт з Брайаном Іно, цей лонгплей пульсував оптимізмом та визнанням земних утіх. Заголовний твір з альбому потрапив (вже третій у кар'єрі артиста) на вершину британського чарту, нагадуючи про трохи призабутий імідж Бові, як творця хітів. Цьому альбому було співзвучне велике концертне турне під назвою «Serious Moonlight», яке зібрало близько мільйона слухачів та принесло гарні рецензії.

1983 року два чергових сингли Девіда Бові, «China Girl» та «Modern Love», що входили до лонгплею «Let's Dance», були лише на крок від верхівки британського чарту. Вплив Бові можна було почути у записах багатьох молодих виконавців того періоду. Гері Ньюмен, групи Human League, Japan та Bauhaus з успіхом черпали натхнення з багатої музичної палітри та уявлень артиста. Це ж саме стосується і «нового романтизму» гуртів Visage, Ultravox та Spandau Ballet, а також «нового попу» Culture Club. Взагалі, ця неординарна постать мала дуже багато духовних нащадків.

Незабаром після запису платівки «Let's Dance» з'явився альбом «Tonight». Він виявився повним запереченням попереднього лонгплея і отримав однозначно негативні рецензії, хоча твір «Blue Jean», що вийшов на синглі, став хітом. 1985 року Бові обмежився лише співпрацею з іншими музикантами. Твір «This Is Not America» з фільму «The Falcon & The Snowman» він записав разом з гуртом Пета Метені, а з Міком Джаггером воскресив старий хіт гурту Martha & The Vandellas «Dancing In The Street», виконавши його на концерті «Live Aid».

1986 року домінували чергові ролі у кіно. Його участь у фільмі «Absolute Beginners» режисера Джуліена Темпла викликала полярні думки серед критиків, хоча заглавний твір з цього фільму став хітом. Того ж року Бові знявся у фільмі «Labyrinth» режисера Джима Хенсона та виконав заглавну тему до антиядерного мальованого фільму режисера Джиммі Муракамі «Where The Wind Blows», більшість музики до якого написав Роджер Уотерс.

1987 року Бові повернувся до активної сольної діяльності і провів одне з найефектніших турне у своїй кар'єрі «Glass Spider», у якому взяв також участь його шкільний колега Пітер Фремптон. Однак альбом «Never Let Me Down», що з'явився у цей період, зустріли дуже прохолодно і на думку багатьох співак вже вичерпав себе артистично і не міг створити нового захоплюючого іміджу.

1988 року він знявся у ролі Понтія Пілата у суперечливій стрічці Мартіна Скорсезе «The Last Temptation Of Christ». Наступного року Бові несподівано створив новий гурт, до складу якого ввійшли: Рівс Гебрелс (Reeves Gabrels) — гітара; брати Тоні (Tony) — бас та Хане Сейлз (Hunt Sales) — ударні, які попередньо співпрацювали з Іггі Попом та Тоддом Рандгреном. Назва гурту Tin Machine була також і назвою альбому, який презентував класичне гітарне звучання, і став для Бові поверненням до естетики рок-галасу.

Бові вирішив влаштувати для нового гурту турне і цього разу обминати великі концертні зали, а виступати, як йому колись доводилося, у маленьких «задушливих» клубах. Без сумніву це був цікавий експеримент, однак ані альбом, ані турне не збільшили його артистичну славу і не додали нових фанів. Проте несподівано колишню популярність принесли музиканту видані на компакт-дисках роботи минулих десятиріч. У рамках їх промоції Бові виступив з серією концертів, під час яких виконував акустичні версії своїх славетних хітів.

Під кінець 1991 року на музичному ринку з'явився другий альбом формації Tin Machine і зайняв двадцять третє місце у британському чарті. 20 квітня 1992 року Девід Бові взяв участь у концерті «A Concert For Life: Freddie Mercury Tribute» пам'яті вокаліста гурту Queen, а через чотири дні одружився з відомою топ-моделлю Імен з Сомалі. Влітку того ж року у продажу з'явилася остання спільна робота Бові та Tin Machine — концертна платівка «Оу Vey Baby». Також у цей період Бові відновлює співпрацю з відомим продюсером Нейлом Роджерсом і укладає угоду на записи з малою фірмою «Savage». Результатом його нових контактів з світом кіно стали дві ролі у двох стрічках: «The Linguine Incident» та «Twin Peaks: Fire Walk With Me».

Навесні 1993 року дискографія артиста поповнилася першим від 1987 року сольним альбомом «Black Tie White Noise», який йому допомагав робити один з його колишніх «павуків з Марсу» — Мік Ронсон. Платівка підкорила британський чарт (перша позиція), однак через тринадцять днів після її появи на музичному ринку Ронсон помер внаслідок раку печінки. Трохи пізніше фірма «Savage» потрапила у скрутне фінансове становище і Бові знову вирушив на пошуки фірми, з якою він міг би співпрацювати. Були чутки, що він знайде собі місце у «Virgin», однак коли після шістнадцятирічної перерви з моменту появи альбому «Lodger» Бові відновив співпрацю з Брайаном Іно, то новий плід цієї співпраці, альбом з інтригуючою назвою «1 Outside — The Nathan Adler Diaries: A Hyper Cycle», з'явився у вересні 1995 року на фірмі «Arista». 28 жовтня 1999 року був запрошений на ток-шоу італійського співака Адріано Челентано Francamente me ne infischio, де виконував пісню Thursday's Child.

Дискографія

1. David Bowie (1967)
2. Space Oddity (сингл, 1969)
3. Space Oddity (1969)
4. The Man Who Sold the World (1970)
5. Hunky Dory (1971)
6. The Rise and Fall of Ziggy Stardust and the Spiders from Mars (1972)
7. Aladdin Sane (1973)
8. Pin Ups (1973)
9. Diamond Dogs (1974)
10. Young Americans (1975)
11. Space Oddity (перевидання сингла, 1975)
12. Station to Station (1976)
13. ChangesOneBowie (1976)
14. Low (1977)
15. Heroes (1977)
16. Lodger (1979)
17. Scary Monsters (and Super Creeps) (1980)
18. Let's Dance (1983)
19. Tonight (1984)
20. Never Let Me Down (1987)
21. The Tin Machine (1989)
22. Tin Machine II (1991)
23. Black Tie White Noise (1993)
24. The Buddha of Suburbia (1993)
25. Outside (1995)
26. Earthling (1997)
27. 'hours…' (1999)
28. Heathen (2002)
29. Reality (2003)
30. The Next Day (2013)
31. Blackstar

Культурний вплив

Пісні Девіда Бові Life on Mars? та Ashes to ashes дали назву британським серіалам Життя на Марсі та Прах до праху відповідно. Крім того, ці пісні грають у ключові моменти обох серіалів.

 

***