Гюнтер Грасс

Гюнтер Вільгельм Грасс (нім. Günter Grass; 16 жовтня 1927, Данциг — 13 квітня 2015) — німецький письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури 1999 року.

Біографія

Народився 16 жовтня 1927 року в місті Данцигу (тепер Гданськ). Його батько, Віллі Грасс (1899–1979), німець за національністю та протестант за віросповіданням. Мати Гелена Грасс (1898–1954) була парафіянкою Римо-Католицької церкви, а за національністю — належала до кашубів[1][2]. Крім цього у сім'ї також була дочка, 1930 року народження.

Його батьки мали бакалійну крамницю з прибудованою квартирою в районі Лангфур у передмісті Данцига. Грасс виховувався в католицькому оточенні під великим впливом матері. У неї було скромне зібрання книжок, де, крім розважальної белетристики, можна було знайти твори відомих письменників. Крім того, мати була членом клубу аматорів літератури.

Молодий Ґрасс належав до більшості, яка співіснувала з владою без будь-якого спротиву чи застережень. У роки панування нацизму він пройшов типовий для більшості тодішніх німецьких юнаків шлях: 1937 — член юнгфольку, 1941 — вступив до гітлер'югенду, 1942 — воєнний льотчик-доброволець, 1944 — служить танкістом у вермахті. Майбутній письменник брав участь у боях, був поранений, потрапив у Баварії до американського полону, потім до англійського табору для військовополонених, де працював на каменоломнях. У 1946 році, через ушкодження плеча, його звільнили з полону. Ще під час перебування в таборі почався його поступовий процес перевиховання. Справжнє душевне потрясіння викликали в юнака відвідини табору смерті в Дахау. Родина Ґрассів, що змушена була покинути Данциг, як тисячі інших німців, оселилася в Берліні. Гюнтер не завершив навчання в гімназії, не здобув повноцінної освіти, що пізніше розглядав як свою перевагу.

У тяжкі повоєнні роки він брався за всіляку роботу, був каменярем, помічником скульптора, навчався у вищих школах образотворчого мистецтва. Згодом заробляв на життя малюнками та ілюстраціями, робив невеличкі керамічні фігурки звірів та птахів.

Протягом весни та літа 1952 року Грасс перебував у Франції, подорожуючи, живучи випадковими заробітками. У цей час починає багато писати, переважно поезію. У Франції він зустрів свою майбутню першу дружину, дівчину із заможної швейцарської родини, яка хотіла стати балериною. Після смерті своєї матері в 1954 році Ґрасс одружився. Разом з молодою дружиною він оселився в Парижі. В ательє, розташованому у вологому напівпідвалі, молодий скульптор ліпив з глини фігурки тварин і птахів, які виготовляв на продаж. Там він обпалював їх у грубці, яка зігрівала їхнє двокімнатне помешкання, і в неї ж кидав перші варіанти майбутнього роману «Бляшаний барабан».

Література

У 1939 році, у віці 12 років, Гюнтер Грасс зробив першу спробу написати роман під назвою «Кашуби». На пропозицію журналу для членів гітлерюгенду «Допомагай разом!» молодий автор вирішив узяти участь в оголошеному конкурсі оповідачів. Його роман мав бути історичним, події відбуватися в XIII сторіччі, «в часи міжцарювання, відсутності короля, страшні часи, коли харцизяки й розбійники-рицарі панували на шляхах і мостах, а селяни могли захистити себе, керуючись власним правом і законом помсти». Проте задум роману так і не був здійснений.

Першу книжку Ґрасс видав у 1956 році. То були «Переваги диких курей. Вірші, проза, малюнки» (нім. Die Vorzuge der Windhuhner. Gedichte, Prosa, Zeichnungen). Книжка мала невеличкий наклад, проте в літературних колах її помітили. Автора запросили на засідання літературного об'єднання «Група 47», де він прочитав уривки з «Бляшаного барабану» і знайшов схвальну підтримку. У подальшому він був пов'язаний з «Групою 47», отримав від неї грошову премію, що покращила його матеріальне становище.

«Бляшаний барабан» вийшов друком у 1959 році і став ядром так званої «данцизької трилогії», в яку входять також новели «Кішка і миша» (1961) і роман «Собачі роки» (нім. «Hundejahre»,1963). Усі три книги об'єднані спільним історичним тлом та місцями з дитинства Грасса, у яких письменник намагається переосмислити події тих років з точки зору власного досвіду.

У 1977 р. вийшов роман «Камбала» (нім. «Der Butt»), у якому зі слів автора йдеться «про первинну основу людського існування, про харчування, тобто про нестачу або надмір, про великих жерунів і безліч людей, що страждали від голоду, про радощі піднебіння і про шматок хліба зі столу багатих».

У 1979 р. Грасс написав велике оповідання під назвою «Зустріч у Тельгті» (нім. «Das Treffen in Telgte»), яке вважається одним з кращих його творів. У ньому розповідається про вигадану, «конгрес» поетів з усіх німецьких земель у XVII сторіччі в кінці Тридцятилітньої війни. Цього насправді не було та й не могло відбутися в умовах війни, в ту добу, в Німеччині, розділеній на великі, малі та дрібнесенькі суверенні держави. Та автор складає свою історію про вигадану подію так переконливо, з такими деталями та барвистими реаліями далекого часу, що просто неможливо йому не повірити.

Роман «Щуриха» (нім. «Die Rattin») 1986 року, як і більшість інших творів Ґрасса, але у ще більш концентрованій і наступальній формі, ще більшою мірою присвячений головним проблемам і конфліктам сучасності.

Після написання роману «Щуриха» Ґрасс видав до сьогодні майже тридцять нових книжок. Більшість з них — це збірки віршів або статей, виступів тощо. Серед цих видань є власноручно ілюстровані письменником, а також альбоми його гравюр і літографій. Особливу, часто неприхильну увагу привернули до себе оповідання «Крики джерлянки» (нім. «Unkenruf», 1992) (у переносному значенні — «знак біди») і роман «Широке поле»(нім. «Ein weites Feld», 1995). Після деякого затишшя у 1999 році поява книги коротких оповідань «Моє століття» (нім. «Mein Jahrhundert») зумовила підвищений інтерес. Відповідно до кількості років у XX столітті, вона складається із ста творів.

Політичні погляди

Від початку своєї творчої кар'єри Гюнтер Грасс бере активну участь у політичному житті Німеччини, як у роки в роки, коли країна була розділена, так і після її возз'єднання. Він вважає себе лівим, котрий виступає з позицій демократії, антитоталітаризму, антимілітаризму, ставиться гостро-критично до сучасного капіталізму та псевдосоціалізму радянського типу.

У 1960-х роках Ґрасс виявляє велику політичну активність. Разом з Генріхом Беллем і Зігфрідом Ленцом підтримує соціал-демократичного кандидата на пост канцлера Західної Німеччини Віллі Брандта. Підтримка соціал-демократів здійснювалася не лише в статтях і радіопередачах. Ґрасс виступав на мітингах, брав участь у громадських дискусіях, супроводжував Брандта в його поїздках по країні і закордоном. Це був для письменника час великого громадянського піднесення. Спогади про цей час описані у книзі «Із щоденника слимака» (нім. «Aus dem Tagebuch einer Schnecke»). Книжка була, головним чином, публіцистичною, в якій Грасс розповідав про позитивний і негативний політичний досвід, ним особисто набутий. У книзі він виступав проти будь-якої утопії, яка обов'язково зазнає краху.

Публіцистичні виступи Ґрасса дуже часто викликають запеклі дискусії. Наприклад, його епатажні статті, де він ставив під сумнів своєчасність об'єднання Німеччини, яка, на його думку, ще не дозріла політично і, ставши великою та могутньою, може взятися за старе.

Скандали

У 2006 році Гюнтер Грасс приголомшив усе суспільство, оголосивши, що під час війни він служив у Ваффен-СС. У той час, за словами Грасса, він сприймав цю організацію як космополітичні елітні війська, а в подвійних рунах в петлицях уніформи Ваффен-СС не бачив нічого поганого. Грасс заявив, що під час служби в Ваффен-СС він не здійснював військових злочинів і не зробив жодного пострілу.

4 квітня 2012 року в ряді світових газет було надруковано вірш Грасса «Те, що має бути сказано» (нім. Was gesagt werden muss), розкритикувавши Ізраїль за його політику щодо Ірану, а також заплановані поставки підводних човнів з Німеччини до Ізраїлю. Вірш спровокував скандал та різку реакцію уряд Ізраїлю, який оголосив Грасса персоною нон-ґрата й заборонив йому в'їзд в країну. Крім того, семітські та юдейські спільноти звинуватили письменника в антисемітизмі і пропонували позбавити його Нобелівської премії.

***