Ізраїль Леплевський

Ізраїль Мойсеєвич Леплевський (1896, за іншими данними 1894 — 28 липня 1938) — керівник ГПУ в Україні, комісар ГБ 2-го рангу (1935); єврейський більшовицько-радянський діяч.

Походження

Народився в Брест-Литовську в багатодітній єврейській родині різьбяра тютюнової фабрики (брат Григорій Леплевський — теж більшовик, працював на керівних посадах у виконавчих органах і прокуратурі СРСР). Член Бунду в 1910—1914 роках. Здобув домашню освіту. Працював у Брест-Литовську в капелюшній майстерні, на аптечному складі.

1914 року мобілізований в царську армію. Служив рядовим 154-го Дербентського та 3-го прикордонного полків на Турецькому фронті (жовтень 1914 — червень 1917).

Більшовик і чекіст

У березні 1917 року вступив у Тифлісі в партію більшовиків. З червня 1917 року в Катеринославі — член комітету Військової організації РСДРП(б). З лютого 1918 працює у ВЧК — регістратор зброї Саратовської ЧК. З червня 1918 — у більшовиському підпіллі в зайнятій білочехами Самарі — член підпільного Самарського комітету РСДРП(б). З жовтня 1918 після взяття Самари більшовиками — помічник і заступник завідувача секретно-оперативного відділу Самарської губЧК (в Самарі працював Г. М. Леплевський). З травня 1919 в Катеринославі — член Центрального бюро фракції КП(б)У, після зайняття міста денікінцями — на підпільній роботі. Після взяття міста Червоною Армією знов працює в ЧК — уповноважений 1-ї групи, член колегії, помічник завідувача і завідувач секретно-оперативного відділу Катеринославської губЧК, завідувач особого відділу, тимчасово виконувач обов'язків начальника активної частини, завідувач секретно-оперативної частини, завідувач адміністративно-организаційного відділу, заступник голови Катеринославського губЧК. З травня 1922 — начальник Катеринославського губвідділу ГПУ УРСР, з лютого 1923 — начальник Подільського губвідділу ГПУ, одночасно в 1923—1924 — відповідальний секретар Подільського губкому КП(б)У.

З жовтня 1925 — начальник Одеського окрвідділу ГПУ, одночасно начальник та воєнком 26-го прикордонного отряду ОГПУ, член колегії ГПУ УРСР. З липня 1929 перебуває в Харькові — заступник начальника (з жовтня 1929 — начальник) СОУ ГПУ УРСР, одночасно з 1930 — начальник Особого відділу Українського військового округу. Один з організаторів операції «Весна» (репресії проти колишніх офіцерів царської армії, що служили в РСЧА).

З серпня 1931 разом зі своїм начальником по ГПУ України В. А. Балицьким у центральному апараті ОГПУ в Москві — заступник начальника ОО ОГПУ СРСР, з 17 листопада 1931 — начальник ОО ОГПУ СРСР.

З 20 лютого 1933 — 2-й заступник голови ГПУ УРСР (повернувся в Харків разом з Балицьким, призначеним головою ГПУ УРСР). Розсварившися зі своїм покровителем Балицьким; у січні 1934 переведений у Саратов повноважним представником ОГПУ в Саратовському краю (з липня того ж року — начальник УНКВС Саратовського краю). З грудня 1934 — нарком внутрішніх справ Білоруської РСР.

28 листопада 1936 переведений у центральний апарат НКВС на посаду начальника ОО ГУГБ НКВС СРСР (з 25 грудня 1936, після перейменування відділу — начальник 5-го відділу ГУГБ НКВС СРСР). Один із керівників слідства у справі М. Н. Тухачевського та інших військових начальників РСЧА.

З 14 червня 1937 — нарком внутрішніх справ Української РСР. Керував масовими репресіями в Україні. Якщо «згори» було встановлено «план із ворогів народу», — то на місцях виступали із зустрічними пропозиціями. 5 вересня, 29 вересня й 11 грудня 1937 року нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський тричі звертався до НКВС СРСР із проханням про додаткові ліміти. Союзний наркомат підтримав ці клопотання. Ліміти були збільшені: за першою категорією (смертна кара) до 26150 осіб, за другою — до 37800, разом — до 63950, тобто втричі більше, ніж передбачалося спочатку.

У січні 1938 знову переведений у Москву начальником 6-го (транспортного) відділу ГУГБ НКВС СРСР. Після реорганізації НКВС з 28 березня 1938 — заступник начальника (з 8 квітня — начальник) 3-го (транспортного) управління НКВС СРСР, одночасно начальник 1-го відділу цього управління.

Нагороджений орденом Леніна та двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, двома знаками «Почесний робітник ВЧК-ГПУ», медаллю «XX років РСЧА». Член ЦВК СРСР у 1935—1937 рр. Депутат Верховної Ради СРСР 1-го скликання.

Арештований 26 квітня 1938, 28 липня того ж року розстріляний згідно з вироком Військової колегії Верховного суду СРСР.