Луї-Фердінан Селін

Луї-Фердінан Селін, Луї-Фердинанд Селін (фр. Louis-Ferdinand Céline, справжнє прізвище — Детуш, фр. Destouches, 27 травня 1894, Курбевуа — 1 липня 1961, Медон) — французький письменник, лікар.

Біографія

Дитинство і юність

Луї Фердінан Детуш народився 27 травня 1894 в Курбевуа, наступного дня його охрестили у місцевій неокласичній церкві Петра і Павла. Мати Селіна мала в пасажі Шуазель невелику крамничку з мереживом, про яку не раз згадуватиме в своїх творах Селін (пор. «Смерть в кредит»), батько був бухгалтером. Селін з дитинства обожнював кораблі й море. Під час навчання в школі здійснив дві поїздки з метою вивчення мови до Англії та до Німеччини. Покинувши навчання в гімназії, тричі намагався закінчити навчання на комерсанта, але зазнав невдачі. 1912 року переїхав до свого дядька й поступив на військову службу. Служив у 12-ому полку кірасирів у Рамбує. Восени 1914 року записався добровольцем до війська і взяв участь у Першій світовій війні. В Західній Фландрії був тяжко поранений в голову й в плече. Одержав військову медаль. Військовий лікар визнав Селіна негодним до подальшої служби внаслідок паралічу руки та психозного стану. Селін влаштувався на дрібну посаду в посольстві Франції в Лондоні, де спілкувався переважно з танцівницями. 1916 записався наглядачем плантацій в Африці. 19 вересня 1919 року Селін одружився у Ренні з дочкою директора медичного інституту Едіт Фолле, що була за фахом ілюстраторкою. Через 9 місяців народилася донька Коллет.

Кар'єра лікаря

1918 року Селін почав студіювати медицину у місті Ренн. За рік він одержав диплом бакалавра. Оскільки через поранення він не міг стати хірургом, Селін вирішив спеціалізуватися на епідеміології. 1924 року Селін захистив докторську дисертацію про Ігнаца Земмельвайса, яка сьогодні сприймається скоріше як роман, ніж наукова робота. Проте Селін зумів захистити цю дисертацію й став практикуючим лікарем. 1936 року його дисертація з невеликими змінами була опублікована як літературний твір.

Він покинув доньку й дружину заради роботи на посаді секретаря Інституту гігієни й епідеміології. Згодом він працював у Комісії з гігієни при Лізі Націй; оселився у Женеві. 1926 року його дружина подала на розлучення. 1926 року Селін відвідав США, де займався питаннями гігієни в Детройті (заводи Форда). Згодом Селін їздив у відрядження до Африки, в Канаду й на Кубу. Останнє відрядження Селіна відбулося навесні 1936 року, він відвідав Німеччину (Рейнландія), де мав проаналізувати вплив масового безробіття на стан здоров'я.

Його завдання полягало в написанні експертизи про епідеміологічні ризики в різних країнах. 1928 року Селін став завідувачем відділу інфекційних хвороб державної клініки в Кліші. 1936 року Селін залишив службу й до смерті працював як практикуючий лікар. Медицина була його захопленням, покликанням. А за покликання грошей не беруть. Саме через брак коштів Селін почав писати, про що відверто говорить у всіх інтерв'ю. Селін був лікарем бідних і за свої медичні консультації та допомогу майже ніколи не брав грошей, адже його пацієнтами були робітники, пенсіонери, безробітні та звичайні злидарі. А ще тварини. Його будинок у Медоні з часом перетворився на притулок для хворих, поранених та покинутих тварин. Останній роман Селіна «Рігодон» присвячений саме тваринам. На думку Селіна, лише тварини залишаються вірними до кінця і ніколи не зраджують.

Літературна кар'єра

Селін почав писати ще під час Першої світової війни, спочатку це були лише щоденникові записи й вірші. У двадцятип'ятирічному віці робив спроби писати балетні лібретто. 1928 року написав п'єсу «Церква», яка залишалася ненадрукованою до 1933 року. Тема п'єси — цинічна критика колоніалізму та «балачок про права людини» (Селін).

З 1928 до 1932 року Селін працював над романом «Подорож на край ночі». Опублікований з допомогою Леона Доде, роман одразу зробив Селіна знаменитим письменником. Роман «Подорож на край ночі» поривав з академічною традицією французького письменства: лірична реторика відчаю поєднувалася тут з надто реалістичними картинами військових злигоднів та сексуальним цинізмом. Реакція читачів була неоднозначною, Селінові навіть довелося на певний час демонтувати власну поштову скриньку аби змусити поштарів просто викидати його кореспонденцію, що складалася з розлючених або захоплених читацьких відгуків. Роман був відзначений премією Ренодо, але не Гонкурівською премією, що сприкрило Селіна на все життя.

1936 року «Подорож на край ночі» була перекладена російською Луї Арагоном та Ельзою Тріоле. Того ж таки року з'явився другий роман Селіна — «Смерть в кредит». Роман був зустрінутий значно прохолодніше, тож Селін вирішив взятися, за його власним висловом, за політику й спершу вирішив відвідати СРСР. У Радянському Союзі Селін перебував два місяці, але був дуже розчарований як прийомом, так і тамтешнім життям. Свою критику СРСР він виклав у памфлеті «Mea Culpa» (Моя провина), що вийшов друком у 1936 році. Памфлет нищівно викриває радянську систему й комунізм загалом, в цьому тексті Селін вперше формулює свої антисемітські погляди.

1937 року Селін публікує новий памфлет «Дрібниці для погрому» (фр. Bagatelles pour un massacre), присвячений виключно гнівному викриттю «світової єврейської змови». Андре Жід назвав його у зв'язку з цими публікаціями політичним сюрреалістом. На критику Селін реагував з ще більшою злістю. Так, у памфлеті «Школа трупів» (1938) він намагається переступити всі можливі межі доброго смаку, політичної культури й елементарної людяності.

В окупованій Франції

Антисемітські випади можна знайти в кожному тексті Селіна. Проте з 1937 року ненависть до євреїв стала для нього ледь не нав'язливою ідеєю. У памфлеті «Дрібниці для побоїща» він висловився так: «Краще бути розстріляним німцем, ніж одуреним євреєм» У 1937 році Селін відкрито заявив про свої симпатії до Адольфа Гітлера.

1941 року з'явився текст Селіна «Встрягли в халепу» (фр. Les Beaux Draps), в якому Селін закликав французів до колаборації з Гітлером проти більшовизму з метою реформувати Францію за принципами вигаданого самим Селіном «суперкомунізму». Незважаючи на цілковиту політичну безвідповідальність, текст Селіна не позбавлений несподіваних іронічних і сатиричних пасажів.

Згодом замість відкритої антисемітської пропаганди Селін шукав контакту з представниками німецької окупаційної влади. Він спілкувався зокрема з послом Німеччини в Парижі Отто Абетцом, а також з Гансом Кароссою, Ернстом Юнгером та Карлом Гайнріхом Ваггелем. Ернст Юнгер писав у своєму щоденнику та листах, що Селін в розмовах сам на сам закликав його до нищення євреїв, «аби жоден не залишився». Після публікації 4 000 листів Селіна в 2009 році стало очевидно, що антисемітські погляди Селіна були більш закоріненими, ніж то вважалося раніше.

У січні 1944 року Селін одержав поштою посилку з невеличкою труною і невдовзі лише дивом пережив замах Руху Опору. Після цього Селін виїхав до Данії, та через три місяці повернувся. Невдовзі німецька влада переселила його спершу до Баден-Бадена, а потім у Зігмарінген, куди також виїхав весь уряд з Віші. Події і враження із Зігмарінгена Селін відобразив у романі «Із замку в замок», опублікованому в 1957 році.

У Німеччині 1944–1945

Наприкінці 1944 року Селін вирішив тікати до Бранденбурга, аби там інкогніто перебути до кінця війни. Всі обставини цього періоду життя сьогодні важко реконструювати. У своїх повоєнних романах Селін зобразив ці події як суцільну гротескну клоунаду (роман «Північ»), тоді як останні дослідження доводять, що лікар Детуш робив спроби видати себе за «балтійського німця» й поступити як лікар на службу до Вермахту, аби таким чином одержати нові документи. Селін намагався пристати до конвоїв Червоного хреста й виїхати до Швеції, але зазнав невдачі.

Післявоєнний час

Наприкінці квітня 1945 року Селін втік до Данії, де був інтернований. Селіна звинуватили у злочинах проти людяності та в посібництві у вбивстві й посадили до в'язниці. З 1947 року Селін жив на фермі неподалік від данського міста Корсер з підпискою про невиїзд. 1949 року підписку було скасовано. У Франції Селін був заочно засуджений до смертної кари та конфіскації майна. 1950 року Селіна було помилувано. 1951 року він повернувся до Франції й зупинився спершу в Провансі, врешті оселився в Медоні. Поступово Селін став повертатися до літературного життя, почався період реабілітації письменника. На нього знову почали звертати увагу телебачення, журналісти. Селін дав кілька інтерв'ю. Видавництво Ґаллімар опублікувало його романи «Феєрія для іншого разу» та «Норманс», а також скандальний роман-бесіду «Інтерв'ю з професором Y» (1954) і романну трилогію про кінець війни, остання частина якої («Рігодон» 1969) з'явилася посмертно. Селін помер у день, коли завершив рукопис своєї трилогії.

Похований на схилах Медону, на кладовищі біля мерії.

Селін і жінки

Селін був двічі одружений. Спершу з Едіт Фоллет (1919–1926), й з 1940 — з Люсетт Альмазор, танцівницею з «Опера комік». У 30-х роках він мав тривалий зв'язок з американською танцівницею Елізабет Крег, яка супроводжувала Селіна в деяких його поїздках і якій присвячений роман «Подорож на край ночі». За власними зізнаннями Селіна, він був великим донжуаном, часто мав зв'яки з іншими жінками, надаючи перевагу жінкам з красивою зовнішністю й тренованим тілом, тож не дивно, що більшість його жіночих симпатій були танцівницями чи балеринами. За свідченням Елізабет Крег, Селін у часи їхнього спільного життя ледь не щоденно мав інтимні стосунки з іншими жінками.

Стиль Селіна

Стиль Луї-Фердининда Селіна часто описують, як «революцію в літературі» Селін цілковито змінив традиційну романну оповідь, широко використовуючи можливості ритму, мелодики тексту, що він сам називав своєю «маленькою музикою»

Словник творів Селіна — близький до арго, з численними вульгаризмами, але водночас і багатьма науковими термінами; розмовний стиль перемежовується в нього з вишуканими зворотами. Завдяки такій стилістичній «аритмії» тексти Селіна поєднують в собі протилежні настрої: відчай і гумор, насильство і ніжність. Фахівці сприйняли цю стилістичну революцію як справжній бунт проти суспільства.

З роману «Смерть в кредит» (1936) стиль Селіна ще більше радикалізується: він вживає дуже багато коротких фраз, що закінчуються трикрапкою. З кожним новим твором у Селіна спостерігалося дедалі повніше накладання часу оповіді й часу письма. Таким чином романна дія ніби відбувається не в минулому, а в теперішньому, тобто тексти Селіна все більше нагадували хроніку, створюючи в читача ілюзію, що події оповіді розгортаються «наживо».

На думку багатьох дослідників французький роман після «Подорожі на край ночі» розвивався двома протилежними напрямками: напрямком Пруста (надскладний синтаксис, намагання вловити найменші деталі внутрішнього стану людини) та напрямком Селіна (надпростий синтаксис розмовної мови, намагання передати спонтанні реакції людини, її оголені емоції).

Рецепція

Творчість Селіна мала не лише великий вплив на розвиток французького роману, але й на світову літературу загалом. Зокрема такі імена, як Генрі Міллер, Філіп Рот, Гельмут Крауссер, Чарльз Буковскі безперечно зазнали впливу селінової стилістики. Чарль Буковскі в оповіданні, присвяченому Селіну, назвав роман «Подорож на край ночі» найкращим романом за останні дві тисячі років.

Проте ім'я Селіна залишається контроверсійним. Так, після протестів єврейських організацій, міністр культури Фредерік Міттеран виключив 50-річчя від дня смерті Селіна зі списку дат, що святкуються на національному рівні.