Микола Лемик

Мико́ла Ле́мик або Лемик-Сенишин (* 4 квітня 1914, Солова, Перемишлянський повіт, Галичина — † жовтень 1941, Миргород) — український політичний діяч, член ОУН від 1932 року, від 1941 року — крайовий провідник ОУН на східноукраїнських землях.

Народився у селі Солова Перемишлянського повіту в Галичині (тепер Золочівського району, Львівської області). Після закінчення української гімназії навчався на математично-природничому факультеті Львівського університету.

21 жовтня (22 жовтня) 1933 року Лемик за наказом проводу українських націоналістів вбив начальника канцелярії консулату СРСР у Львові Олексія Майлова (а за сумісництвом емісара більшовицьких спецслужб), на знак протесту проти штучно організованого радянською владою голодомору 1932–1933 років в Україні. Негайний суд у Львові, який відбувся в жовтні-листопаді 1933 року засудив Лемика до смертної кари. Через деякий час смертну кару було замінено на довічне ув'язнення.

На волю Микола Лемик вирвався аж на початку війни, восени 1939 року, коли німецька авіація почала бомбардувати польські міста, зокрема і в'язницю у Сєдльцах. Після багатоденних поневірянь і важкої хвороби він зрештою потрапив у Краків і знову на нелегальному становищі долучився до національно-визвольної боротьби.

4 серпня 1940 року одружився з Любою Возняк (відома як Люба Возняк-Лемик).

1941 року став одним з організаторів Похідних ОУН та їх діяльності в Україні. Восени 1941 року очолив східну похідну групу ОУН. Загинув легендарний месник у жовтні 1941 року заарештований гестапо і розстріляний у Миргороді (Полтавська область). Як згадував пізніше один із сучасників Микола Лемик був блондином, високого зросту, та міцної тілобудови, мав блакитні очі. Його іменем названа вулиця у місті Львові.

Атентат

Миколі Лемику було лише 18, коли Організація Українських Націоналістів в західній Україні приймає рішення змусити звернути увагу світової громадськості на Голодомор в Україні. На нараді ОУН вирішили вчинити атентат на чиновника Москви — радянського консула у Львові. Зголосилося здійснити вирок з десяток молодих членів ОУН. Але справа йшла не просто про відважного бойовика. Це мав бути інтелігентний чоловік, з міцними нервами, який легко входить у довіру, бо завдання ставилося не лише виконати присуд, а й оборонити себе від охоронців в консульстві, та здатися в руки польській поліції. А найважливіше — гідно триматися під час судового процесу, який мав висвітлюватися світовими засобами масової інформації.

Атентат було призначена на 21 жовтня. Операцію, що мала відбутися в радянському консульстві, ретельно готував бойовий референт Крайової Екзекутиви ОУН Роман Шухевич, який особисто передав Миколі пістолет німецької системи ОРГІС. За його ж дорученням художник Роман Сеньків відвідував консульство на вулиці Набиляка,22 (тепер вул. І. Котляревського, 27) і склав точний план будинку, розклад роботи установи та намалював портрет консула Голубова. На початку жовтня Микола зустрівся в Личаківському парку, котрий тоді називався парк Бартоша-Гловацького, зі Степаном Бандерою, де Миколі було передано новенький костюм та черевики, аби відвідувач радянського консульства мав респектабельний вигляд. Вони проговорили кілька годин — про політичну ситуацію, голодомор в Україні. Бандера проінструктував юнака, як поводитися на суді, як слід детально викладати мотиви свого вчинку. Що важливо — треба дозволити поліції заарештувати себе, однак треба не допустити, щоб охорона консульства, яка складалася з енкаведистів, застосувала зброю проти нього, щоб потім не представили це як звичайнісінький та черговий терористичний акт. До того часу Микола займається револьверною стрільбою в лісі біля Львова. За декілька днів до замаху пришив собі внутрішню кишеню, куди поклав револьвер марки «Оргіс» і натренувався швидко виймати його з кишені. За розробленим планом, Микола Лемик під чужим прізвищем Дубенко повинен був оформляти у консульстві документи для в'їзду на територію Радянської України нібито на запрошення сестри.

Зранку 21 жовтня 1933 року, Микола вийшов з готелю, зайшов до церкви, помолився, і рівно в 11.30 зупинився біля радянського консульства. Далі він діяв за докладно розробленим планом.

Дзвінок у двері. Коротка розмова з черговим. На запитання: «Зачем вам нужен консул?», відповів: «У справі виїзду в Радянську Україну». В книжці відвідувачів теж вписується під іменем «Дубенко». Ось в приймальні з'являється секретар Джугай: «Кто к товарищу консулу, пожалуйста». Лемик рішуче прямує до дверей кабінету. Зайшовши всередину, Микола ловить себе на думці, що консул не подібний на намальований портрет художником Сеньковим, та часу на роздуми немає.

Прийом замість консула тоді проводив працівник ГПУ Олексій Майлов, професійний чекіст. — Я хотів би говорити з паном консулом. — Пожалуйста, говорите, я — консул. — Маю бажання виїхати в Україну, до Києва, на навчання. — У вас там єсть родственники? — Так, маю сестру. — Есть ли у вас письма от нее? Пожалуйста, покажите.

Вислухавши пояснення щодо мети візиту, секретар зажадав пред'явлення документів. Саме цей момент, за планом операції, був найзручнішим для замаху. Замість листів Лемик витягнув з кишені заряджений «Оргіс» і зі словами «Це тобі від Організації Українських Націоналістів — за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання…» одним пострілом в голову вбиває Олексія Майлова, лише згодом виявиться що це працівник ГПУ, який приїхав до Львова з Москви за особистим розпорядженням Сталіна і за своєю значимістю був значно більшою політичною фігурою. У консульстві зчинився переполох, особливо тоді, коли озброєний юнак вийшов з кабінету в приймальню. Окриком «Всім на підлогу!» взяв «на мушку» двох підозрілих молодиків. Джугай спробував вислизнути з приміщення, та куля, що потрапила йому в руку, примусила відмовитися від цього наміру. Решта службовців консульства і відвідувачі з переляку попіднімали догори руки, проте Микола пройшов повз них у коридор, очікуючи прибуття варти. Коли з'явилися і порядку, Микола Лемик відкинув у бік пістолет і здався поліції…

Суд та ув'язнення

Суд розпочався дуже швидко, вже 30 жовтня 1933 року. Зацікавлення справою було надзвичайно велике. На суді було понад 30 журналістів. Захищали Лемика відомі львівські адвокати д-р Степан Шухевич та Володимир Старосольський. Під час перерви Роман Шухевич підійшов до Миколи і тихо мовив: «Ви вбили іншу людину — Майлова, сто разів гіршого, ніж Голубов. Це був спеціальний представник Сталіна, що контролював дипломатичні і консульські совєтські представництва у Польщі. Ви зробили приємну несподіванку товаришеві Сталіну…»

Під час судового процесу біля будинку львівського суду відбулася велика демонстрація Української молоді на знак солідарності всіх свідомих українців з атентатом як виявом протесту проти більшовицького терору над Українським народом. Згодом демонстранти перейшли до будинку воєводства, і там проти них виступила польська поліція. Усі ці події спричинили жваве зацікавлення за кордонами Польщі. Політичний сенс атентату, судового процесу та демонстрації краще, ніж усі гучні виступи, продемонстрували кожному закордонному спостерігачеві, що Українці на західних землях солідарні з братами на східних землях України. Отже, вчинок юного Миколи Лемика не лише призвів до широкого розголосу серед світової громадськості Голодомору 1932–1933 років, а й спричинив пробудження національної свідомості передусім західноукраїнської молоді.

На резонансному судовому процесі, до якого була прикута увага української, польської та зарубіжної преси, Микола Лемик заявив, що він прийшов до консульства вбити представника радянської влади, яка силою загарбала українську державу, нищить українську культуру та тероризує і морить голодом Українську націю, за дорученням ОУН як протест проти штучного Голодомору у Великій Україні.

Та представники польської влади, не бажаючи загострювати стосунки з Радянським Союзом, заборонили проведення масових заходів, і вирок був таким — смертна кара. Однак, враховуючи неповноліття підсудного, оголосили про його довічне ув'язнення, і Миколу везуть аж під Варшаву, в політичну в'язницю «Святий Хрест». Там багатолітній член ОУН, в'язень польських, німецьких і радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий впродовж певного часу спілкувався із Миколою Лемиком і згодом згадував, що хлопець виявився дуже приємною, життєрадісною людиною. На запитання: «Коли ж, Миколо, йдеш на волю?» — відповідав з усмішкою: «З неділі, щоправда, ще не відомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі!» Півроку Микола Лемик, чи не єдиний у в'язниці, утримувався в кайданках. Але не було б щастя, та нещастя допомогло — навчився їх знімати, і це потім врятувало йому життя. Дійсно, він вийшов на волю саме в неділю, 1939 року.

На волі

Коли на початку Другої світової війни в'язнів переганяли до іншої в'язниці, йому по дорозі вдалося зняти кайданки і втекти. Щоправда, при цьому Микола був поранений. Добравшись до українського селища, лікується в українській родині, потім деякий час вчителював у цьому ж селі. Знову зв'язався з керівництвом ОУН в Кракові. А там і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Любою Возняк — рідною сестрою Марії Возняк, що вийшла заміж за брата Степана Бандери, Василя, згодом замордованого в німецькому концтаборі. 4 серпня 1940 року вони побралися. За бажанням Люби на їхніх обручках було викарбовано: 23 травня 1940 рік. Дата їхнього знайомства та пам'ятний для них день смерті Євгена Коновальця. Цікаво, що шлюб вони брали не за прізвищем Лемик, воно було занадто відоме тоді, а за Синишин.

Розстріл

Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року соратниками Степана Бандери Акта про створення Української держави, «просувати» ідеї незалежності на схід вирушили три похідні оунівські групи — Північна, Середня і Південна. Середню очолив Микола Лемик.

У жовтні 1941 року гестапо заарештувало Миколу Лемика, його розстріляли в Миргороді. Одне це достеменно відоме, а де похований — ні…" — це вже розповідає Ярослав Лемик, близький родич Миколи.