ua

Василь Стус

Добавить новую картинку!
Дата народження:
06.01.1938
Дата смерті:
04.09.1985
По батькові:
Семе́нович
Додаткові імена:
Василий Стус, Васи́лий Семёнович Стус,
Категорії:
Віршописець, Герой нації, Дисидент, Перекладач
Громадянство:
 українець
Кладовище:
Ба́йковий цвинтар, Києв

Васи́ль Семе́нович Стус (6 січня 1938, село Рахнівка, Гайсинський район Вінницька область — 4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 біля села Кучино, Пермський край, РРФСР) — видатний український поет XX століття, перекладач, прозаїк, мислитель, літературознавець, правозахисник, борець за незалежність України у XX столітті.

Один із найактивніших представників українського дисидентського руху. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991), Герой України (2005, посмертно).

За власні переконання щодо необхідності збереження й розвитку української культури зазнав репресій з боку радянської влади, його творчість була заборонена та частково знищена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув.

Життєпис

Дитинство і освіта

Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області, нині Україна (тоді Українська РСР, СРСР) в селянській родині, був четвертою дитиною в сім'ї. У 1939 році батьки — Семен Дем'янович та Ірина (Їлина) Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.

У 1944—1954 роках Василь навчався у Донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Потому вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус постійно і наполегливо працював у бібліотеці. Разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання «Обрій».

Робота, навчання в аспірантурі

Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки проходив службу в армії на Уралі. Під час навчання і служби почав писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке, переклав близько сотні їхніх творів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. У 1959 році в «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.

У 1961—1963 роках викладав українську мову та літературу в середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом працював підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку.

З березня по жовтень 1963 — літературний редактор газети «Соціалістичний Донбас». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети (з квітня 1963 року по квітень 1965 року у світ вийшло 509 номерів українського «Соціалістичного Донбасу» накладом по кілька десятків тисяч примірників.). Власне Василь Стус був зарахований на посаду першого літературного редактора газети, у підпорядкуванні якого було чотири перекладачі та дві друкарки. Працював сім місяців, доки не вступив в аспірантуру і не поїхав до Києва на навчання.

Вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.

Початок дисидентства

4 вересня 1965 року, під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», у кінотеатрі «Україна» в Києві, взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.

Роки тимчасових робіт (1965—1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним і стежили агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, у ці роки він знайшов свою кохану.

Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві (ця робота набула для нього великого значення), згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. 1966—1972 — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.

У 1965 році одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син Дмитро, нині літературознавець, дослідник творчості батька.

Пропозицію Стуса опублікувати у 1965 році свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 році книжка віршів поета «Зимові дерева» потрапила до Бельгії і була начебто (як це вказано у книзі) видана в Брюсселі (насправді — у Лондоні, у видавництві бандерівської ОУН).

У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував керівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили його арешт у січні 1972.

Перший арешт й ув'язнення

12 січня 1972 року — перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості».

На замовлення КДБ, твори Стуса прорецензував старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Шевченка Арсен Каспрук. Поетичну збірку «Зимові дерева» він назвав поетикою «декадансу, ідейного занепаду», в якій «радянське життя постає як добровільний допр, де живуть і діють неохайний вчитель етики, вчорашній христопродавець, п'яниця, альфонс, дочка асенізатора тощо. Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсності фантазер». Крім того А. Каспрук зазначив: «не треба доводити, що книжка Стуса шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, усією своєю суттю. Нормальна неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, із зневагою до „поета“, що так порочить свою землю і свій народ».

Про збірку «Веселий цвинтар» рецензент писав: «Радянські люди, за Стусом, це бездушні автомати, люди без голови, манекени, що механічно розігрують заданий за схемою безглуздий спектакль»«З художнього боку вірші Стуса це якась маячня, злобливе белькотіння, а з громадського, політичного — це свідомий наклеп, очорнювання і оббріхування нашої дійсності». Подібні закиди були й щодо статті «Феномен доби» («У своєму блюзнірстві Стус доходить до того, що говорить про поетичну смерть Тичини періоду 30-х років і до кінця життя.») та «Зникоме розцвітання» («ідеалістичне тлумачення». Стус "говорить про поезію В. Свідзінського не лише як про «герметизацію власного духу», але й як про «еліксир проти гангренозної ери сталінського культизму»).

На початку вересня 1972 київський обласний суд за звинуваченням в «антирадянській агітації й пропаганді» засудив Стуса до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання.

У своєму коментарі на вирок суду Василь Стус, щодо рецензента Каспрука, сказав що «на руках цього доктора філології — моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері, Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накиненого силоміць». Висловлюючись загалом про тогочасних рецензентів від КДБ, Стус зазначав, що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді».

Покарання відбував у Мордовії та Магаданській області. Весь термін ув'язнення перебував у мордовських таборах. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку, Стуса 1977 вислали у селище Імені Матросова Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства:

«…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».

У 1978 році поета прийнято до PEN-клубу.

Другий арешт i ув'язнення

Повернувшись восени 1979 року до Києва, приєднався до гельсінської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. Спочатку, з жовтня 1979 по січень 1980 року — формувальником II розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, після цього і до арешту — в цеху № 5 українського промислового об'єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт», намазувальником затяжної кромки на конвеєрі.

У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський вчений і правозахисник Андрій Дмитрович Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.

Адвокатом Віктора Медведчука затвердили, незважаючи на численні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк згадує:

«Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката».

Сам Медведчук наполягає, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у СРСР й не знає, що це. Рішення за такими справами ухвалювалося не у суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок» (цит. за офіційним інтернет-сайтом Медведчука).

Про методи захисту, які використовував Медведчук, свідчить «Хроника текущих событий»: «Адвокат у промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи 1979—1980 у Києві, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунку. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання вироку (таким чином, у Стуса було вкрадене належне йому за законом „останнє слово“)».

Правничий аналіз справи, проведений адвокатами Романом Титикалом та Іллею Костіним 2016 року свідчить, що, навіть за радянським законодавством, Медведчук мав для захисту підсудного необхідні важелі, але ними не скористався і навіть порушив адвокатську етику, визнавши провину свого підзахисного за нього самого.

Стусові, що з листопада 1980 перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід. 1985 року українська діаспора намагалась висунути Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, але не встигла підготувати всі матеріали відповідно до процедури номінації.

Загибель

Табірними наглядачами знищено збірку «Птах душі» з приблизно 300 віршами Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року, за передачу на волю зошита з віршами, на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що він, читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв'язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування.

Помер уночі проти 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними, причина смерті — зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко нарівні з цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами.

Дружина отримала повідомлення про смерть чоловіка вранці п'ятого вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув'язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини.

Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.

У листопаді 1989 року, завдяки клопотанням рідних і однодумців, серед яких були син Стуса Дмитро, син Тихого Володимир, заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих Василь Ґурдзан (представляв інтереси матері Литвина), разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, поета перепоховали в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33).

Реабілітація

У 1990 році прокурор УРСР Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року.

У тому ж році, Постановою Пленуму Верховного Суду УРСР і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР, Василь Стус був посмертно реабілітований.

Нагороди

Справжні велети духу спроможні бути
вільними і в невільній державі.
Василь Стус навіть за ґратами лишався
вільною людиною, саме тому його
смерть у неволі перетворилася на
безсмертне утвердження справжньої
свободи. Власне, наявність таких людей
дозволяла вважати наш народ
волелюбним.

Любомир Гузар,
«Про свободу»

1991 року Василя Стуса посмертно відзначили Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990).

26 листопада 2005 року Василеві Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

Літературний стиль

Манера письма Василя Стуса гармонійно поєднала українську традицію із найкращими зразками світової, особливо європейської, спадщини. Так, в студентські роки поет захоплювався Рильським, Верхарном. Згодом, у 1960-х, був Пастернак і «необачно велика любов до нього», від якої «звільнився — тільки десь 1965—1966 рр.» («Двоє слів читачеві»). З часом, до поета приходять екзистенціалісти, у філософії яких Стуса зокрема приваблювала ідея «свободи життєвого шляху». Василь Семенович називає Камю серед своїх улюблених письменників.

Прийоми віршування варіюють від верлібра до різноманітних «фольклорних» стилізацій — художнього наслідування народної творчості.

« М’яко вистелив іній
український обік,
тільки довшають тіні
і коротшає вік.

Ночі врвала Варвара,
сонце йде за Різдвом,
і чигає покара
за сусіднім горбом.
На Водохреща маєм
Об, Іртиш, Єнісей,
а в очах не світає,
тьма не йде із очей.

Пси, наглядачів крики
і заліззя тобі ж.
Пригравайте ж, музики,
за колимський рубіж! «

— «М'яко вистелив іній», Палімпсести

Широко застосовуються асонанси й алітерації:

« Скільки в небі шамотіння снігопаду!
Снігопаду шамотіння скільки в небі!
В високості необлітаній
кружляє проміж віттями
єдине шамотіння безбережне. «

Наведена цитата виявляє також інші характерні особливості творчості поета — «розривні» рядки з переносами, влучна, невимушена рима. Майстерно використовуються поетом різноманітні діалектизми, архаїзми, розмовна лексика, як-то: антоновий огонь, басаман, басан, басоля, ґарґоші («На ґарґошах мій сидить синок»), комонь (кінь), кондак, парсуна, пелехатий, покотьоло, чезнути («…і в ртутній спеці фіолету він невимовно довго чез…»), щовб та ін. Можливе також використання спеціальної лексики у поетичному тексті:

« Стигми тіл — це стигми душ. Це — з віку
од олігоценових епох,
пірофорний, ти, як квітка, виткався,
ставши боржником — уже за двох. «

— «Таємниця білого паперу!», Палімпсести

Часто наштовхуємось на авторські новотвори, часто цілком прозорі, іноді — не дуже: всевікна, всенезустріч, всенепізнаний, стобагаття, стогори, стомежа, сторозтриклятий, стосиній. Усі ці засоби надають творчості поета герметичного відтінку, самозаглибленості, нескінченно урізноманітнюють її. Вони, по суті, роблять читача співтворцем поезії, примушуючи його тлумачити, вибудовувати асоціації й пояснення самостійно.

Хоча Стус мав можливість цілісної роботи над збіркою лише з ранніми збірками (тобто — до арешту) й над «Часом творчості», слід розуміти, що кожна книга віршів поета є цілісним текстом. Так, «Час творчості/Dichtenszeit», що фіксує дату мало не кожного вірша, є своєрідним щоденником ув'язненого, міркуваннями над долею, обов'язком, коханням, релігією… Тут вірші перегукуються й доповнюють одне одного, не втрачаючи індивідуальністю. Із «Палімпсестами» ситуація ще складніша: оскільки єдиного варіанту збірки нема, вона існує, по суті, у кількох різних «списках», кожен з яких знаходив свій власний шлях на волю (що, до речі, викликає паралелі з літописною традицією). Тому для багатьох віршів маємо варіанти; кожен вірш, отже, розпадається на інші; варіанти перегукуються між собою і з варіантами інших віршів. Це дає підставу стверджувати, що маємо справу з постмодерним елементом у творчості Стуса Так, контексти переплітаються й доповнюють одне одного, творячи єдиний міф:

«

А вічність вічний творить міт
плачів, хоралів, мес.

«

— «Зими убогий маскарад», Палімпсести

Усе життя поет використовував свій широкий арсенал поетичних засобів винятково різнобічно; жоден період не виокремлює певний інструмент як важливіший. Втім, у листах до рідних останніх років Стус висловлював думку про те, що йому «не личить римувати» — мовляв, це дитячі забавки. З цим певною мірою узгоджуються свідчення очевидців про те, що остання, втрачена збірка «Птах душі» майже цілком була написана верлібром. У листах до рідних (від 1.08.1982.) зустрічаємо також нарікання на Рільке, якого поет тривалий час високо цінував: «пізній Рільке, тут „алмазний хміль душі“ змінився на кристали роздумів — і то такі втрати, такі знахідки. Здається, трохи він мені вже стає докучливий — Рільке. Надто вже він безплотний, надто — не від життя, сказав би я ще — грішний чистотою своєю в світі по страшній війні 1914-18 р., про яку йому не ходило, здається». Ще одну літературну любов — Ґете, Стус проніс через усе життя.

Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України. Проте поступово домінуючими в творах поета стали песимістичні настрої, зневіра, породжені «соціалістичною» дійсністю. Після смерті поета в Україні видали збірки «Поезії» (1990), «Вікна в позапростір» (1992), «Золотокоса красуня» (Київ, 1992), «І край мене почує» (Київ, 1992), «Феномен доби», написано у 1970—1971 рр. (Київ, 1993), Твори в шести томах, дев'яти книгах (Львів, 1994—95; ред. Д. Стус і М. Коцюбинська) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…».

Перекладацька діяльність

Вагомий внесок в українську літературу зробив Василь Стус і на терені перекладу. Варто згадати його блискучі переклади з Гете й Рільке (Сонети до Орфея, Дуїнські елегії).

З німецької Стус також переклав вірші та повісті Пауля Целана, Альберта Еренштайна, Ґоттфріда Бенна, Едуарда Меріке, Еріха Кестнера, Ганса Маґнуса Енценсберґера; з англійської — поезії Кіплінга, з італійської — Джузеппе Унгаретті, з іспанської — твори Федеріко Гарсіа Лорки, з французької — Гі де Мопассана, Артюра Рембо, Рене Шара. Перекладав також зі слов'янських мов.

Збірки віршів

  • «Круговерть» (1965)
  • «Зимові дерева» (1970)
  • «Веселий цвинтар» (1971)
  • «Час творчості / Dichtenszeit» (1972)
  • «Палімпсести» (1971—1977, опублікована 1986)

Збірки вибраного

  • Стус, Василь. Вибране [Текст]: [вірші, проза, листи] / Василь Стус ; [упоряд., передм., с. 3—22, Д. Стус] . — Харків: Час читати, 2016. — 539, [1] с.
  • «Свіча в свічаді» — видана 1977 р. за кордоном, видавництвом «Сучасність».
  • «Дорога болю» (1990)
  • «Під тягарем хреста» (1991)
  • «Вікна в позапростір» (1992): а також:
  • Стус Василь. Вибране: Поезії / Упоряд. А. І. Лазаренко. — Донецьк: Донбас, 1998. — 203 с.
  • Стус Василь. Вікна в позапростір: Вірші, статті, листи, щоденникові записи. Для ст. шк. віку. — К.: Веселка, 1992. — 262 с.
  • Стус Василь. Дорога болю: Поезії / Упор. та післямова М. Х. Коцюбинської. — К.: Рад. письменник, 1990. — 211 с.
  • Стус Василь. Зимові дерева: Перша збірка поезій. — Брюссель: Література і мистецтво, 1980. — 206 с.
  • Стус Василь. Золотокоса красуня: Вірші / Упор. Д. Стус. — К., 1992. — 47 с.
  • Стус Василь. Листи до сина. — I в.-Фр.: Лілея-НВ, 2001. — 192 с.
  • Стус Василь. Палімпсест. Вибране / Упор. Д. Стус. — К.: Факт, 2003. — 432 с.
  • Стус Василь. Під тягарем хреста. — Льв.: Каменяр, 1991. — 159 с.
  • Стус Василь. Твори: У 4 т., 6 кн. / НАН України, Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка. — Льв.: Просвіта, 1994—1999.
  • Стус Василь. Вечір. Зламана віть. — К.: Дух і літера, 1999. — 384 с. — ISBN 966-7405-44-3.
  • Стус Василь. Небо. Кручі. Провалля. Вода / Василь Стус, Дмитро Стус ілюстр. Мороз Марина. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2015. — 410 с.

Образ в культурі

Театр і кіно

У 1992 році компанія «Галичина-фільм» зняла перший документальний фільм про Стуса «Просвітлої дороги свічка чорна».

У 2006—2009 роках у Театрі російської драми ім. Лесі Українки йшла камерна вистава «Іду за край», режисера Ольги Гаврилюк, про долю Василя Стуса. З 2009 року у Молодому театрі — вистава «Стусове коло», що являє собою музично-літературне дійство режисера Сергія Проскурні, за участі сестер Тельнюк. В обох виставах головну роль зіграв Роман Семисал.

Улітку 2018 року знято художній фільм Заборонений. У серпні того ж 2018 розгорівся скандал через те, що режисери фільму ухвалили рішення вирізати зі стрічки епізод із судом та всі згадки про адвоката Стуса — Віктора Медведчука. Фільм вийшов на екрани 5 вересня 2019 року.

Література про життя та творчість Стуса
  • Дмитро Стус. Життя і творчість В. Стуса. Монографія. 1992.
  • Дмитро Стус. Василь Стус: життя як творчість. — К.: Факт, 2004. — 368 с.
  • Сергій Дзюба, Артемій Кірсанов. Заборонений. Історія життя і боротьби Василя Стуса. 2019
  • Вахтанг Кіпіані. Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР. Вид-во Vivat, 2019. 688 с.

Пам'ять

Твори Василя Стуса введено до шкільної програми з української літератури.

Заснована Премія імені Василя Стуса.

2 червня 2004 року в Державному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса відбулася презентація унікального компакт-диску із реставрованими записами віршів Василя Стуса у виконанні автора під назвою «Живий голос Василя Стуса».

За поезіями Стуса поставлено вистави: Поетична композиція (1989, Львівський молодіжний театр), «Птах душі» (1993, київський мистецький колектив «Кін»), «Іду за край» (2006, Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, Київ) та інші.

Кожного року в день смерті Стуса 4 вересня біля його могили збираються митці, літератори, громадські активісти для вшанування пам'яті його та його побратимів. 2020 року біля могили Стуса звучала його поезія, пісні на його слова у виконананні Дмитра Лінартовича, Олексія Бика, Дмитра Луняки, Ірини Мельник, Сергія Демчука, Тетяни Череп-Пероганич, Віталія Кобзаря, Ігоря Двигала, Нелі Франчук, Григорія Лук'яненка, Івана Списаренка, Палада, Ірини Рибки, Марії Живіної та інших. Організували та модерували захід письменник Сергій Пантюк та поетеса, науковиця Тетяна Шептицька.

Пам'ятники та барельєфи

1993 року в Тернополі, на вул. Василя Стуса, встановлено пам'ятний знак. Встановлено пам'ятник на вул. Василя Стуса і в Калуші.

2001 року в Донецьку, на фасаді філологічного корпусу Донецького університету, де навчався Стус, встановлено барельєф на його честь. Проте пам'ятний знак знищила окупаційна російська влада 5 травня 2015 року.

23 вересня 2002 року у Вінниці відбулася урочиста церемонія відкриття пам'ятника Василеві Стусу.

31 січня 2007 року на повороті до рідного села Василя Стуса — Рахнівки Гайсинського району встановлено пам'ятний знак із барельєфом

На Донбасі працює Донбаський історико-літературний музей Василя Стуса.

4 вересня 2016 року, на території навчально-виховного комплексу ім. В. Стуса, що на вулиці Повстанській, 14 у Львові, відкрито пам'ятник Василеві Стусу, авторства студента Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша Віталія Думина.

Вулиці та сквери

Ім'ям Василя Стуса назвали сквер на розі проспектів Перемоги і Палладіна у Києві, а також низку вулиць та площ у Києві, Харкові, Одесі, Львові, Кропивницькому, Івано-Франківську, Вінниці, Луцьку, Рівному, Ковелі, Краматорську, Тернополі, Херсоні, Бучачі, Червонограді та ін. 9 лютого 2017 року Рада міста Варшави ухвалила надати скверу в центрі польської столиці імені Василя Стуса, який міститься на перехресті Алеї Незалежності та вулиці Стефана Баторія.

Організації

Також на його честь назвали пластовий курінь УПЮ число 9 імені Василя Стуса в м. Луцьк.

Заклади освіти

У Львові, на базі середньої загальноосвітньої школи № 76 з поглибленим вивченням англійської мови ім. В. Стуса, 25 травня 2007 року створили Львівський навчально-виховний комплекс ім. В. Стуса «спеціалізована школа І ступеня — гімназія міжнародних відносин».

У Києві спеціалізована школа з поглибленим вивченням іноземної мови була названа «Спеціалізована школа № 200 імені Василя Стуса». 5 вересня 2012 року відбулося урочисте відкриття шкільного музею Василя Стуса.

У червні 2016 Донецькому національному університету було надане ім'я Василя Стуса.

Школі № 8 у місті Краматорську у жовтні 2019 року присвоєне ім'я Василя Стуса.

    loading...

        Не вказано події

        Ключові слова