Ісаак Левітан

Ісаак Ілліч Левітан — російський художник.

Народився 18 серпня (30 серпня за новим стилем) 1860 року в Кібарти (нині це місто знаходиться в Литві) поблизу станції Вержболово в інтелігентній єврейській родині. Дід майбутнього художника був рабином. Його батько, Ілля Абрамович, продовжуючи сімейну традицію, теж готувався стати рабином, але врешті-решт вибрав для себе світську службу. Служив на залізниці - перекладачем, контролером, касиром. Був учителем іноземних мов. Він переїхав до Москви, сподіваючись, що там діти (їх було четверо) отримають гіднішу освіту. Це трапилося в 1870 році. У Москві Ілля Абрамович перебивався копійчаними уроками, але при цьому з увагою ставився до душевних устремлінь підлітків і не заперечував, коли спочатку старший син, Адольф (Авель), а потім і молодший, Ісаак, захотіли навчатися живопису. Так брати опинилися в Московському училищі живопису, скульптури і архітектури. Ісаак вступив до училища зовсім юним - в 1873 році.

З цього часу ми можемо простежити його життя досить докладно - завдяки численним спогадами про нього. Про дитинство ж художника, взагалі кажучи, відомо небагато - він не любив згадувати про нього, а листи, з яких ми могли б почерпнути докладніші відомості, були знищені з волі Левітана після його смерті.

Московське училище живопису, скульптури і зодчества в ті роки явним чином протистояло Петербурзькій Академії мистецтв з її прихильністю до класицизму і академізму. Серед найулюбленіших викладачів училища числилися видні передвижники - зокрема, А. Саврасов, в пейзажній майстерні якого займався з 1874 року Левітан. Саврасов виділяв Левітана, бачив у ньому величезне дарування. І це при тому, що однокласникам Левітана були К. Коровін, М. Нестеров, А. Архипов, А. Головін та ін - Художники, чиї імена склали цілу епоху в історії російського образотворчого мистецтва. Саврасова довелося піти з училища - він страждав традиційною російською хворобою, пив гірку, і з осені 1882 Левітан займався у нового викладача - В. Полєнова, якого початківці художники теж обожнювали.

Тим часом жив він у ті роки дуже важко. У 1875 році померла його мати, а двома роками пізніше - батько. Левітан залишився без засобів до існування. Йому ніде було прихилити голову, він в буквальному розумінні слова голодував. В училищі його звільнили від плати за навчання, постачали фарбами та іншими художніми приладдями. Деякий просвіт намітився в 1879 році, коли Рада училища призначила Левітану стипендію генерал-губернатора Москви, а П. Третьяков за сто рублів купив його картину “Осінній день. Сокільніки “. Втім, саме в цей час вибухнуло інше нещастя - після соловйовського замаху на Олександра II усіх євреїв виселили з Москви. Митець жив під Москвою, а на заняття їздив на “чавунці”. Ця історія, до речі, повторилася в 1892 році, коли зі столиці вигнали вже не безвісного учня училища живопису і скульптури, а знаменитого пейзажиста. Тоді, на початку 1890-х, знадобилися енергійні зусилля левітановских друзів, щоб йому дозволили повернутися до столиці.

Підмосковна природа зачарувала Левітана, він працював без усталю. Взагалі, Підмосков'я, мабуть, слід назвати першим коханням художника. Два щасливих літа (1875-76 рр..) Він провів у Бабкіно, поблизу від Нового Єрусалиму. Там, в Бабкіно, жило сімейство Чехових. Микола Чехов був однокашником Левітана по училищу, він і звів його зі своїми рідними. Довга дружба Левітана з А. П. Чеховим почалася саме тоді.

Училище художник залишив у 1884 році, отримавши диплом некласного художника, що давало лише право бути вчителем малювання. Причини цього називаються різні: одні кажуть, що це сталося через “невідвідування класів”; інші стверджують, що в цьому виразилося досить поблажливе ставлення до самого жанра- пейзажу, як до чогось другорядного і не гідного високої оцінки. Останнє дуже ймовірно - в умовах тодішнього панування “викривального” напряму в живопису (і в мистецтві взагалі).

В цей час відбулося зближення Левітана з Савою Мамонтовим і заснованим ним абрамцевского художнього гуртка. Для тільки що відкрившої Приватної опери знаменитого мецената Левітан виконав кілька декорацій - до опер “Життя за царя” Глінки, “Снігуронька” Римського - Корсакова і “Русалка” Даргомижського (частина з них - за ескізами Полєнова та В. Васнецова). Втім, остаточно своїм у абрамцевскому гуртку художник не став, та й театральна робота його, природженого станковіста, не захопила. Але зароблені гроші дозволили Левітаном здійснити в 1886 році перше далеку подорож - до Криму. До цього Левітан писав тільки в Підмосков'ї. Після цієї поїздки в його живопису з'явилися нові фарби.

Наступний, 1887-й, рік виявився рубіжним у долі живописця. Він вперше зустрівся з Волгою, що стала величезною темою його творчості. Чотири літа поспіль він провів на великій російській річці. Їздив він на Волгу не один, а з С. П. Кувшінніковою, художницею, музиканткою, актрисою і просто оригінальною, досить екстравагантною жінкою, чий московський салон відвідували багато знаменитостей. Майже вісім років вони провели разом - цей романтичний епізод життя Левітана в досить шаржовані вигляді відображено в оповіданні Чехова “Попригунья”, що викликала після публікації скандал і привів до короткочасного охолодження відносин між письменником і художником.

За роки, проведені з Кувшінніковою, Левітан створив безліч своїх знаменитих картин, утвердившись у ролі ведучого російського живописця. У 1894 році він розлучився з Софією Петрівною, кинувшись з головою в новий роман - з А. Н. Турчаніновою. Роман ускладнився тим, що в художника пристрасно закохалася її старша дочка; скінчилося все тим, що в 1895 році Левітан стрілявся.

Він був складною людиною, легко впадав у гнів, у відчай, у страшну нудьгу, у каяття, це була не перша в його долі спроба кінчати життя самогубством. “Захандрив без міри і межі, захандрив до дурі, до жаху”, - писав він в одному з листів того часу.

Тим часом слава Левітана росла. Його картини справно купував П. Третьяков, в 1891 році він став членом Товариства пересувних виставок, в 1897 році - членом мюнхенського Сецессіона, в 1898 році - академіком живопису і викладачем рідного Училища живопису, скульптури і архітектури (серед його учнів був обдарований, але рано загиблий Микола Сапунов). У 1890-ті роки він здійснив декілька подорожей по Європі. Левітан пильно стежив за новітніми художніми течіями, на схилі років зблизився з новонародженим “Світом мистецтва” і з його лідерами С. Дягілєвим і А. Бенуа.

Але життя вже не залишалося. Він хворів все сильніше, серце відмовлялося служити. Ще в 1896 році Чехов відзначив у щоденнику: “У Левітана розширення аорти. Носить на грудях глину. Чудові етюди й пристрасна жага життя “. За кілька місяців до смерті сам художник писав Марії Павлівні, сестрі Чехова (між ними свого часу теж сталося щось подібне до полуромана): “Марі! Як страшно вмирати і як болить серце! “ Йому здавалося, що він зрозумів щось важливе в житті і тепер зможе писати зовсім по-іншому. 22 липня (4 серпня за новим стилем) 1900 року Левітан помер.