Анна Іванівна

А́нна Іва́нівна (рос. Анна Иоанновна, 28 січня (7 лютого) 1693 — 17 (28) жовтня 1740) — російська імператриця (1730-1740) з династії Романових. Друга дочка царя Івана V (брата і співправителя царя Петра I в 1682-1696 роках). Час правління Анни Іванівни (1730-1740) відомий також як «біронівщина», оскільки фактичну владу в країні здійснював фаворит імператриці Ернст Йоган Бірон

Рання біографія

З 1682 на російському престолі царювали брати Петро I та Іван V, поки в 1696 році старший, але недоумкуватий хворобливий цар Іван V не помер. У січні 1684 Іван одружився на Парасковії Салтиковій, яка народила государю 5 дочок, з яких вижило лише троє. Старша дочка Катерина пізніше вийшла заміж за герцога Мекленбург-Шверинського Карла-Леопольда, а її онук недовго (1740-1741) побував російським імператором під ім'ям Івана VI. Середня дочка Анна народилася в 1693 році і до 15 років жила в підмосковному селі Ізмайлово. У 1710 році Петро I, бажаючи зміцнити вплив Росії в Прибалтиці, видав Анну заміж за молодого герцога Курляндського Фрідріха-Вільгельма, племінника прусського короля. Одруження відбулося в Петербурзі. Однак ледве виїхавши з Петербурга до початку 1711 року в свої володіння, Фрідріх-Вільгельм помер, як підозрювали, через непомірні надмірності на бенкетах. На вимогу Петра I, Анна стала жити в Мітаві (нині західна частина Латвії), де, починаючи приблизно з 1727 в життя Анни увійшов чоловік, який зберіг на неї величезний вплив до самої її смерті — Ернст Йоган Бюрен, пізніше привласнив собі французьке герцогське ім'я Бірона. Ходили чутки, що молодший син Бірона Карл Ернст (народився 11 жовтня 1728) був насправді його сином від Анни. Немає жодних прямих доказів цього, але існує непряме свідчення: коли Анна Іванівна вирушила в січні 1730 з Мітави до Москви на царство, вона взяла це немовля з собою, хоча сам Бірон із сімейством залишився в Курляндії.

Вступ на престол

Після смерті Петра II 30 січня 1730 вищий правлячий орган, Верховна Таємна Рада, почав радитися про нового государя. Майбутнє Росії визначали 7 осіб: канцлер Г. І. Головкін, 4 представники роду Долгоруких і двоє Голіциних. Віце-канцлер А. І. Остерман ухилився від обговорення. Питання було непросте — не залишилося прямих нащадків дому Романових по чоловічій лінії. У підсумку Рада зупинився на виборі середньої доньки Івана V Анни Іванівни, яка вже 19 років жила в Курляндії і не мала в Росії фаворитів і партій, а значить, влаштувала всіх. Анна здавалася слабовільною, слухняною, керованою і не схильної до деспотизму. Користуючись ситуацією, члени Верховного Таємної Ради вирішили обмежити самодержавну владу на свою користь, зажадавши від Анни підписання певних умов, так званих «кондицій». Згідно з цим документом реальна влада в Росії переходила до Верховної Таємної Ради, а роль монарха зводилася до представницьких функцій. За «кондиціями» імператриця без Верховної Таємної Ради не могла:

• оголошувати війну або укладати мир
• вводити нові податки
• витрачати скарбницю на свій розсуд
• жалувати і позбавляти державних звань
• без суду позбавляти дворянина життя і майна
• жалувати вотчини
• вступати в шлюб
• призначати спадкоємця престолу

8 лютого 1730 Анна підписала «кондиції» і 26 лютого 1730 урочисто в'їхала до Москви, де війська і вищі чини держави в Успенському соборі присягнули новій імператриці. Після воцаріння імператриці члени Верховного Таємної Ради прагнули переконати Анну підтвердити їх нові повноваження. Проте знайшлися і прихильники самодержавства, які бажали перегляду підписаних в Мітаві «кондицій». Бродіння відбувалося перш за все від невдоволення посиленням вузької групи членів Верховної Таємної Ради. 7 березня 1730 велика група дворянства (за різними даними від 150 до 800), в числі яких було багато гвардійських офіцерів, з'явилася в палац і подала прохання Анні Іванівні заново розглянути форму правління, яка була б бажана всьому народові. Представники дворянства просили імператрицю прийняти повне самодержавство, а пункти «кондицій» знищити. У цих умовах Анна Іванівна розірвала «кондиції» і свій лист про їх прийняття. 12 березня 1730 народ вдруге приніс присягу імператриці Анні Іванівні на умовах повного самодержавства.

Правління Анни Іванівни

Сама Анна Іванівна не дуже цікавилася державними справами, надавши ведення справ своєму фавориту Е.Й. Бірону і головним керівникам: канцлеру Г. І. Головкіну, князеві О. М. Черкаському, графу А. І. Остерману (зовнішні справи) і фельдмаршалу Б.К. Мініху (військові справи).

Внутрішня політика. Біронівщина

Прийшовши до влади, Анна розпустила Верховну Таємну Раду, замінивши її наступного року кабінетом міністрів, до складу якого увійшли А. І. Остерман, Г. І. Головкін, О. М. Черкаський. Перший рік свого правління Анна намагалася акуратно бути присутньою на засіданнях Кабінету, а потім зовсім охолола до справ і вже в 1732 році була тут лише двічі. Поступово Кабінет набув нових функцій, в тому числі право видавати закони та укази, що робило його дуже схожим на Верховну Таємну Раду. У роки правління Анни був скасований указ про єдиноспадкування (1731), заснований Шляхетний кадетський корпус (1731), обмежена 25 роками служба дворян. Найближче оточення Анни складали іноземці (Е.Й. Бірон, К. Г. Левенвольде, Б.-X. Мініх, П. П. Лассі). Правління Анни Іванівни увійшло в історію Росії під назвою «біронівщини». Цим поняттям патріотичні кола російського суспільства в XIX столітті позначали не тільки близькість Е.Й. Бірона до імператриці, яка дозволяла йому фактично керувати країною, але й усі зловживання влади в правління Анни Іванівни: хабарництво, казнокрадство, засилля іноземців в усіх державних установах і жорсткість внутрішньополітичного режиму. У 1730 році була заснована Канцелярія таємних розшукових справ, яка займалася державними злочинами і справами «про бунт і зраду». У короткий термін вона набрала надзвичайної сили і незабаром стала своєрідним символом епохи. Анна постійно боялася змов, які загрожували її правлінню, тому зловживання цього відомства були величезні. Двозначного слова або невірно зрозумілого жесту часто було достатньо для того, щоб потрапити в катівню, а то й зовсім безслідно зникнути. Усіх засланих при Анні до Сибіру було понад 20 тисяч осіб, з них понад 5 тисяч було таких, про кого не можна було знайти жодного сліду, оскільки часто засилали без будь-якого запису в належному місці і зі зміною імен засланців, не повідомляючи про те навіть Таємну канцелярію. Страчених нараховуволося до 1000 осіб, не включаючи сюди померлих при слідстві і страчених таємно, яких було чимало. Особливий резонанс у суспільстві набули розправи з вельможами: князями Долгорукими і кабінет-міністром А. П. Волинським. За жорстокість розправ Анна Іванівна в народі отримала прізвисько «Кривава».

Війни Російської Імперії

Фельдмаршал Б.-X. Мініх, який командував армією, почав перебудову армії на європейський лад. Була введена прусська система навчання. За проектами Б.-X. Мініха будувалися укріплення в Виборзі і Шліссельбурзі, зводилися оборонні лінії уздовж південного і південно-східної кордонів. Зовнішня політика загалом продовжувала традиції Петра I. У 1730-х рр.. почалася Війна за польську спадщину. В 1733 році помер король Август II і в країні почалося безкоролів'я. Франції вдалося поставити свого ставленика — Станіслава Лещинського. Для Росії це могло стати серйозною проблемою, тому що Франція створила б блок держав уздовж кордонів Росії у складі Речі Посполитої, Швеції й Османської імперії. Тому, коли син Августа II Август III звернувся до Росії, Австрії та Пруссії з «Декларацією доброзичливих», в якій просив захистити польську «форму правління» від втручання Франції, це дало привід для війни (1733-1735). Французький флот був розбитий в Гданську (Данциг), Станіслав Лещинський втік на французькому кораблі. Август III став королем Польщі. Французька дипломатія ще під час війни, з метою ослаблення зусиль Росії на Заході, намагалася розпалити російсько-турецький конфлікт. Але переговори з турками не дали бажаних результатів, тому що Османська імперія вела війну з Іраном. Однак в 1735 р. війна з Туреччиною все ж таки почалася, через 20-тис. військо татар, яке рухалося на Кавказ і порушило кордон. Російська дипломатія, знаючи про агресивні наміри Порти, спробувала заручитися дружньою підтримкою Ірану. З цією метою Ірану були передані в 1735 р. колишні іранські володіння вздовж західного і південного узбережжя Каспійського моря. У 1736-1738 роках було розгромлено Кримське ханство. У 1739 р. російські війська оволоділи фортецею Хотин. У вересні 1739 у Белграді був підписаний мирний договір між Росією і Османською імперією. За Бєлградським договором Росія отримала [[Азов (місто)[р|Азов]] без права тримати флот і зробила незначні територіальні придбання (територія на Правобережній Україні).

Україна при Анні Іванівні

За Анни Іванівни відбувалось подальше обмеження державних прав України. В 1734 році, після смерті гетьмана Д. Апостола, не дозволила вибір нового гетьмана, а гетьманська влада у Лівобережній Україні була передана Правлінню гетьманського уряду (1734-50). Правління складалося з шести чоловік: царського резидента (до 1737 — О.I. Шаховський), двох царських чиновників та генерального обозного Я. Лизогуба з двома українськими козацькими старшинами. На Гетьманщину поширилася діяльність Канцелярії таємних розшукових справ, посилилися репресії, втручання імперії в укр. справи — був здійснений майновий поділ українського козацтва на виборних козаків і підпомічників. За наказом Анни Іванівни з 1731 будувалась система укріплень, так звана Українська лінія, яка починалась від Дніпра і проходила по річках Орелі та Береці до Сіверського Дінця. На важких будівельних роботах працювало до 30 тисяч українських козаків і селян. В 1734 уряд Анни Іванівни із тактичних міркувань у ході підготовки до чергової турецької війни амністував запорожців і дозволив їм вернутися на старі січові місця та дав дозвіл на заснування Нової Січі. Безуспішна російсько-турецька війна за Крим призвела до економічного виснаження України.

Зовнішність та характер

Анна Іванівна мала важкий характер, була примхлива, відрізнялася злопам'ятностю та мстивістю. Петербурзький двір часів Анни Іванівни являв собою суміш старомосковських порядків з елементами нової європейської культури, привнесених до Росії петровськими нововведеннями. Не маючи здібностей і схильності до державної діяльності, імператриця проводила час у дозвільних придворних розвагах серед блазнів, ліліпутів, блаженних, ворожок, бабусь-приживалок. Анна любила виступати в ролі свахи, обожнювала полювання, винищуючи щороку по кілька сот загнаних для неї тварин. Правління Анни Іванівни ознаменувалося величезними витратами на розважальні заходи, витрати на проведення балів і утримання двору навіть перевищували витрати на утримання армії і флоту, а зміст стаєнь Бірона обходилося казні вдвічі більше ніж вся російська наука. Апофеозом витрат на царський двір стала влаштоване імператрицею в лютому 1740 весілля блазня М. Голіцина з килимчкою А. Буженіновой у спеціально збудованому крижаному будинку. Із льоду був зроблений не тільки сам будинок, але і весь його ансамбль і внутрішнє оздоблення (включаючи посуд, столи, стільці, ліжка).

Смерть імператриці

У 1732 році Анна Іванівна оголосила, що трон успадковує нащадок по чоловічій лінії її племінниці Єлизавети-Катерини-Христини — дочки її сестри Катерини Іванівни. Анна Іванівна стежила за племінницею, що отримала після хрещення в православ'я ім'я Анни Леопольдівни. У липні 1739 Анну Леопольдівну видали заміж за герцога брауншвейзького Антона-Ульріха, і в серпні 1740 у пари народився син Іван Антонович. 16 жовтня 1740 Анна Іванівна сіла обідати з Біроном. Раптом їй стало погано і вона впала без почуттів. Хворобу визнали небезпечною. Серед вищих сановників почалися наради. Питання про престолонаслідування було давно вирішено, своїм наступником імператриця назвала двомісячну дитину, Івана VI Антоновича.Регентом був призначений Е.Й. Бірон. 28 жовтня 1740 на 48-му році життя Анна Іванівна померла. Лікарі причиною смерті оголосили подагру в поєднанні з сечокам'яною хворобою. Похована Анна Іванівна у Петропавлівському соборі в Петербурзі.