Григорій Лучанський

Григорій Лучанський був міжнародним підприємцем єврейського походження, який тривалий час працював у Латвії, а згодом в Австрії та Росії. Він відомий як засновник австрійської групи компаній Nordex, а також як керівник кількох міжнародних і російських бізнес-організацій.

Освіта та початок кар’єри

Лучанський закінчив Московський інститут сталі та сплавів (1963–1968), здобувши спеціальність інженера-металурга, а потім Московський інститут управління (нині Державний університет управління), де отримав кваліфікацію економіста з організації будівництва (1968–1973). Пізніше він став доктором економічних наук і академіком Міжнародної академії інформатизації.

Наприкінці 1960-х і в 1970-х роках він працював у комсомолі Латвійської РСР та в студентських будівельних загонах. Завдяки видатним організаторським і лідерським здібностям уже в 1969 році він очолив штаб студентських будівельних загонів Латвійської РСР і був головою ревізійної комісії ЦК комсомолу Латвійської РСР.

У 1974 році, у віці 29 років, його призначили проректором Латвійського державного університету (нині Латвійський університет) з адміністративно-фінансових питань — одним із наймолодших осіб на такій посаді в СРСР.

Арешт і робота в Адажі

У жовтні 1982 року проти нього було порушено кримінальну справу, яку вів начальник ОБХСС УВС міста Риги Імантс Спулгіс, а розслідуванням займався Гунтіс Руткіс. Начальником слідчого відділу був Андріс Старіс. Під час розслідування було встановлено, що Лучанський, використовуючи матеріали, закуплені для університету внаслідок безглуздого планування, організував і здійснив значні бартерні операції, обмінюючи непотрібні, призначені для складу речі на предмети, необхідні навчальному закладу. У радянські часи про кримінальні справи проти керівників такого рівня голосно говорити не було прийнято, однак справа все ж набула досить широкого резонансу.

Лучанського затримали, і в 1983 році його засудили за розкрадання соціалістичної власності (на суму 2564 рублі) та зловживання службовим становищем, отримавши 7 років позбавлення волі, які він відбував у виправно-трудових таборах. Там, знову завдяки видатним здібностям організовувати справи та роботу, його помітили й оцінили.

Справа мала політично мотивований характер, щоб зупинити політичну кар’єру Лучанського (існувала ймовірність його переведення на роботу до ЦК Компартії Латвії. До речі, на цю вакансію було переведено секретаря Кіровського райкому партії Анатолія Горбунова). Хтось вирішив обмежити кар’єрне зростання Лучанського, тому розслідування велося під суворим наглядом і контролем КДБ Латвійської РСР. Як пояснювали, були й антисемітські мотиви.

У 1985 році його достроково звільнили після відбуття 2 років покарання.

Після звільнення він повернувся до Латвії, але знайти відповідну роботу не вдалося. Єдиним, хто одразу протягнув руку допомоги, був Альбертс Каулс, який негайно запросив його працювати в агрофірму «Адажі» (одну з найбільших у СРСР), одразу запропонувавши посаду заступника. Каулс уже був радником Горбачова з питань сільського господарства і входив до номенклатури Політбюро.

Після візиту Михайла Горбачова до Адажі (1988–1989) і отримання дозволу на зовнішньоекономічну діяльність Лучанський взяв участь у створенні першого недержавного зовнішньоторговельного підприємства СРСР «Адажі Імпекс». Воно швидко досягло значного обороту (близько 50 мільйонів доларів!).

У 1990 році в Австрії було засновано Nordex (за участю «Адажі Імпекс»), яке стало одним із перших західних підприємств із приватним капіталом із СРСР. Лучанський став його керівником, а згодом єдиним власником. Nordex швидко розвивалася, займаючись масштабним експортом мінеральних добрив, нафтопродуктів та іншої сировини з країн СНД, і стала однією з найбільших у цій сфері. Масштаби його діяльності заслуговують окремого дослідження. Бізнес-зв’язки з Латвією підтримувало АТ «SWH Rīga» (про це буде підготовлено окрему розповідь).

Пізніша діяльність

Наприкінці 1990-х і в 2000-х роках Лучанський орієнтувався на російський ринок. Він заснував і очолив Російський центр інвестиційних проектів і програм (CIPP), який працював із дуже великими інвестиційними проектами в Євразії. Він брав участь у проектах, пов’язаних із «Сібуром», Магнітогорським металургійним комбінатом, різними хімічними та енергетичними компаніями, а також із проектами нерухомості (зокрема великими технопарками).

Він обіймав посади старшого віцепрезидента Міжнародного конгресу промисловців і підприємців (ICIE) і був членом бюро Президії Російського єврейського конгресу. Також займався благодійністю, підтримуючи освітні та соціальні проекти.

Особисте життя та зв’язок із Латвією

Лучанський був одружений, мав трьох доньок і сина.

Жив у Росії та Австрії.

Мати Берта Григорівна Володимирська (економістка) похована в Ризі. Лучанський завжди підкреслював свої зв’язки з Латвією, чудово розмовляв латиською мовою і в останні роки жив у Юрмалі, очікуючи можливості відновити діяльність, пов’язану з бізнес-інтересами в розвитку Вентспілського порту та масштабними транзитними проектами. Відомо, що він мав серйозний інтерес до можливості отримання латвійського громадянства.

Лучанський, як гостинний господар, завжди приймав гостей. Під час міжнародного пісенного фестивалю «Нова хвиля» в Юрмалі він регулярно приймав у своєму домі зірок російської естради та представників вищих кіл. В останні роки його найближчим другом був відомий у Латвії підприємець і меценат Юлій Круміньш.

Принаймні протягом останніх десяти років він регулярно зустрічався в Юрмалі з латвійськими політиками та підприємцями, ділився своїми знаннями та пропонував реалізувати амбітні проекти для розвитку економіки Латвії.

Лучанський часто опинявся в центрі уваги ЗМІ та правоохоронних органів. У західній пресі (зокрема The Times) його пов’язували з можливим відмиванням грошей, «російською та чеченською мафією» та іншими незаконними діями, однак ці звинувачення не отримали підтвердження. Внаслідок цих нападів ним зацікавився також Інтерпол.

Він подав позов проти The Times за наклеп; після понад 6 років боротьби, незважаючи на могутність видання, справа все ж завершилася на його користь у частині питань. Звичайно, публічна дискредитація призвела до обмежень на в’їзд до Великої Британії, а також до інших проблем із банками та розпочатими чи запланованими проектами. Це, безумовно, заважало його міжнародній бізнес-діяльності.

Сам Лучанський не уникав преси і завжди відповідав на запитання журналістів, заперечував протиправну діяльність і вказував, що підозри виникли через нерозуміння пострадянських бізнес-структур, а також, можливо, з політичних мотивів. Розслідування в Австрії та Німеччині також не підтвердили багатьох звинувачень.

Свого часу обґрунтовано говорили, що економічний підйом Казахстану в пострадянський період відбувався також за участю Григорія Лучанського, який мав добрі дружні стосунки з Нурсултаном Назарбаєвим (президентом з 24 квітня 1990 року).

Уже на початку 1990-х років представники уряду Казахстану постійно перебували в головному офісі Nordex у Відні, на Prinz-Eugen-Straße, 32.

Лучанський згадується як один із посередників у найбільших угодах Казахстану в галузі металургії та сировини.

Nordex працювала в казахстанському напрямку, зокрема у зв’язку з проектами ферохрому та іншими металургійними проектами.

У 1990-х роках Лучанський активно займався експортом сировини з країн СНД (мінеральні добрива, нафтопродукти, метали) через Nordex. Казахстан зі своїми сировинними багатствами був логічним партнером у цей період.

Зв’язки формувалися через посередників, наприклад, через доброго знайомого Лучанського Володимира Щербакова (економічного радника Назарбаєва в 1991–1993 роках). Щербаков раніше був першим заступником прем’єра СРСР Валентина Павлова і одночасно міністром економіки та прогнозування.

Як «тіньовий радник» Лучанський супроводжував Щербакова на переговори «Великої сімки» в Лондоні в липні 1991 року.

Існував зв’язок із проектами Карагандинського металургійного комбінату та іншими великими угодами.

(буде доповнено)