Ребет Лев

Лев Роман Михайлович Ре́бет (Псевдо: «Кіл», «Кліщ», «Левко», «Лисий», «Стар»)(* 3 березня 1912, Стрий, Львівська область — † 12 жовтня 1957, Мюнхен) — український політичний діяч, публіцист і адвокат, один із лідерів ОУН.

Біографія

Народився в сім'ї поштового урядовця. Деякі джерела наводять свідчення про єврейське походження сім'ї Лева Ребета. З дитячих років відзначався глибокою релігійністю та відданістю українській національній ідеї. Брав участь у юнацькому русі пластунів. У 15-річному віці, навчаючись в українській гімназії в Стрию, став членом Української Військової Організації (УВО); після заснування Організації українських націоналістів у 1929 р. вступив до її лав.

Закінчив юридичний факультет Львівського університету.

В'язень польських тюрем за приналежність до ОУН.

Лютий 1935 – лютий 1939 — провідник крайової екзекутиви ОУН у Західній Україні. Після розподілу Польщі між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом у вересні 1939 року Ребет виїхав до Кракова, там він входив до складу Центральної Екзекутиви ОУН і керував розвідкою.

1940–1941 — після розколу ОУН на мельниківську та бандерівську фракції підтримує Степана Бандеру.

З квітня 1941 р. — член ОУНР.

Коли 22 червня 1941 року вибухнула радянсько-німецька війна, Ребет у складі бандерівської похідної групи вирушив до Львова. Ввечері 30 червня 1941 у звільненому від Червоної армії Львові було проголошено про відновлення Української держави. 5 липня Лев Ребет призначається заступником Голови Українського державного правління (тобто Західноукраїнського уряду), яке очолював Ярослав Стецько, а після арешту останнього певний час виконував функції Прем'єра Правління. Того ж дня Гітлер наказав Гіммлеру вжити репресій проти Українського державного правління. Відтак, 6 липня гестапо заарештувало у Кракові Степана Бандеру, 9 липня у Львові — голову Українського державного правління Ярослава Стецька, а 12 липня — членів Правління Дмитра Яціва, Романа Ільницького, Володимира Стахіва та Лева Ребета. Всіх їх перевезли до Берліна, і там нацисти упродовж 2 місяців слідства вимагали від них відкликати Акт відновлення Української держави. Оскільки ж Бандера, Ребет, Стецько та інші керівники Українського державного правління відмовилися це зробити, нацисти відправили їх до концентраційних таборів — гестапівці заарештували Ребета у вересні 1941 року і допровадили до краківської тюрми, а згодом і до концтабору Аушвіц, де він був ув'язненний до грудня 1944.

Влітку 1944 року була утворена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), яка перебрала керівництво повстанським рухом. До складу Президії Ради була обрана дружина Ребета Дарія. Тоді ж був сформований і Генеральний Секретаріат, тобто український підпільний уряд. Коли у жовтні 1944 року нацисти нарешті випустили Ребета з концтабору, він за дорученням Української Головної Визвольної Ради виїхав до Мюнхена, щоб представляти її у відносинах із західними союзниками.

З 1945 р. у Мюнхені, очолював організації ОУНР.

1945–1948 — головний суддя Закордонних частин ОУН.

З 1948 р. — стає разом із Миколою Лебедем, Іваном Бутковським та Мирославом Прокопом одним із керівників ОУНР, а невдовзі — її головою.

В 1948 році у бандерівському відламі ОУН стався перший розкол, коли Лев Ребет і ряд інших лідерів виступили проти тоталітарних і авторитарних ідей, сповідуваних Бандерою, Стецьком та іншими лідерами. У 1953 році була зроблена спроба примирення, але у лютому 1954 року цей розкол став остаточним. Бандера та Стецько запропонували повернутися до ідеології чинного націоналізму з його гаслом «Україна для українців», а Лев Ребет вважав це дурницею. Бандера і Стецько пропагувала авторитарний стиль, натомість Лев Ребет і його однодумці відстоював ухвалену 1943 року нову програму ОУН, головним гаслом якої було «Свободу народам, свободу людині!»,

Унаслідок численних партійних конфліктів Лев Ребет з грудня 1956 р. перестає бути членом ОУНР, і разом зі своїм соратником і однодумцем Зеновієм Матлою створює нові керівні органи Закордонних частин ОУН. З огляду на наявність двох провідників прихильників цього крила ОУН — так званого ОУНЗ — назвали «двійкарями».

Знаходячись в еміграції, Ребет займається науковою та публіцистичною діяльністю. Він був співробітником газет «Українська трибуна», «Час» та «Сучасна Україна».

Наукова діяльність

1949 — захистив докторську дисертацію на тему «Держава і нація».

З 1952 р. — доцент, а з 1954 р. — професор державного права Українського вільного університету.

З 1955 р. — головний редактор суспільно-політичного журналу «Український самостійник».

Автор багатьох праць із теорії та історії української нації, зокрема, «Теорія нації», «Держава і нація», «Формування української нації», «Світла і тіні ОУН», «Походження українців, росіян та білорусів у світлі сучасних совєтських теорій».

Погляди в еміграції

Ребет категорично відкидав тезу «Україна для українців», стверджуючи, що «український народ, будучи в Східній Європі народом з найстаршою землеробською культурою, має дані бути також глашатаєм передових ідей людства на тих просторах. Україна може й повинна стати зразком політичної культури для всього оточення й замість тиранії, що сторіччями на Сході представляла російська — біла й червона — імперія, показати зразок модерної демократичної держави, де воля й достоїнство людини не порожній звук».

Ребет був переконаний у створенні незалежної демократичної Української Держави, що ніяк не вписувалося в бачення радянських комуністичних ідеологів. Досліджуючи процеси формування української нації, Ребет наполягав, що вона може бути сформована лише в незалежній Україні. Лише «самостійна держава є найпридатнішою для розвитку етнічної спільності».

Концепція Ребета, за якою «теорія народного суверенітету породила наскрізь стихійний рух, який багато народів, а навіть етнічних груп, підняв до рівня націй», і проектування її на український народ, вибивалася з радянської ідеології і була визнана комуністичної верхівкою небезпечною, тому і був відданий наказ на його знищення.

Вбивство

Влада СРСР неодноразово вимагала видачі діячів ОУН та УПА, у тому числі і Ребета, за начебто співпрацю з німцями. Саме як провідний теоретик та ідеолог націоналізму Ребет і привернув до себе увагу совєтської держбезпеки і КҐБ виділило його до числа одного з найнебезпечніших діячів, про це свідчить те, що проти нього було влаштовано атентат. У першій половині 1950-х років його кілька разів безуспішно намагалися викрасти, але врешті-решт було ухвалено рішення його знищити.

Лев Ребет був убитий агентом КДБ Богданом Сташинським (який згодом убив Степана Бандеру) 12 жовтня 1957 року на сходах у будинку на Карлплатц у Мюнхені, де тоді містилася редакція «Українського Самостійника», із загорненого у газету пристрою, який вистрілював струменем синильної кислоти. Він був виготовлений у московській лабораторії, що у добу ЧК називалася «спеціальним кабінетом», у добу НКВД — «камерою», а за часів КҐБ — «спецлабораторією № 12». Зараз у структурах ФСБ вона називається «лабораторією Х».

В момент зустрічі вбивця Сташинський, він же Йозеф Леман, він же Зіґфрід Дреґер, він же Ганс-Йоахим Будайт, він же Олександр Крилов — скерував пристрій просто в обличчя Ребета й натиснув на спускову пружину. Як і було задумано у Москві, при вдиханні пари отрути швидко потрапляли до крові жертви і спричиняли закупорку судин її головного мозку. Смерть Ребета настала за півтори хвилини, але жодних слідів втручання на його тілі не залишилося. Тож лікарська експертиза, що відбулася о 10:50, причиною смерті назвала серцеву недостатність.

Українська емігрантська преса повідомила про смерть Льва Ребета «від серцевого нападу», про те що він був убитий спеціальним отрутою стало відомо пізніше. Вже згодом, на своєму судовому процесі, Сташинський пояснював своє рішення розправитися з Ребетом тим, що, як він дізнався, перед ним був «теоретичний голова (тобто провідний теоретик) українців в екзилі», бо Ребет «опрацьовував для своїх газет не стільки хроніки подій дня, скільки, в першу чергу, ідеологічні питання».

Про вбивство Сташинський розповідав так: «Я чекав перед будинком. Після 10-ої години я його побачив, як він йшов від зупинки трамваю, я повернувся й пішов у напрямку будинку. Я піднявся на одні сходи в гору, до першого поверху. Я відбезпечив зброю — почекав у коридорі на першому поверсі і за якийсь час почув, що вхідні двері відчинились. Я вийшов з малого коридору і пішов сходами, із лівої сторони вниз Ребетові на зустріч. Ребет тримався правого боку сходів. Проходячи повз нього, я враз підняв руку і натиснув на спусковий гачок пістоля, вистрілив із зброї у його напрямку і тоді пішов далі. Я помітив, що Ребет похитнувся вперед».

Лев Ребет був похований на цвинтарі «Вальдфрідгоф» (нім. Waldfriedhof) у Мюнхені.

30 жовтня 2010 року в Храмі Святої Трійці УГКЦ відбулася свята літургія і чин похорону, після чого його тлінні останки перепоховані у Львові на Личаківському цвинтарі. Віддати шану видатному політичному, громадському та науковому діячеві прийшли перші особи міста на чолі з мером Андрієм Садовим.

Вшанування пам'яті

На честь Льва Ребета названо вулиці у містах Львові та Івано-Франківську.