Олександр III

Олександр III ((26 лютого (10 березня) 1845, Анічков палац, Санкт-Петербург, Російська імперія — (20 жовтня (1 листопада) 1894, Лівадійський палац, Лівадія, Таврійська губернія, Російська імперія) — російський імператор з 1 березня 1881 року. Другий син Олександра ІІ та Марії Олександрівни (принцеси Максиміліани Вільгельміни Августи Софії Марії Гессен-Дармштадської). Батько Миколи II, Георгія Олександровича і Михайла Олександровича.

Сучасники і пізніші історики визнають його персональною історичною заслугою — Росія за його правління не вела жодної війни.

Життєпис

Проводив реакційну політику, завершив приєднання до Росії Середньої Азії (1885). За правління Олександра III в 1891–1893 російський уряд підписав ряд угод з Францією, які привели до утворення російсько-французького союзу.

Готувався до військової служби, але після смерті старшого брата Миколи у 1865 став спадкоємцем трону. Був одружений 1866 на принцесі Марії Софії Фредериці Дагмар (1847–1928), яка прийняла ім'я Марії Федорівни, дочці Крістіана ІХ, короля Данії, і сестрі королеви Англії Олександри. Мав п'ятьох дітей — Миколу, Георгія (1871–1895), Ксенію (1875–1960), Михайла (1878–1918), Ольгу (1882–1960).

Під час російсько-турецької війни найближчим його наставником і радником був Костянтин Побєдоносцев, який мав на імператора великий вплив.

Вступивши на престол після вбивства народовольцями батька, Олександр, побоюючися замахів, перебував в основному у Гатчинському палаці, за що був прозваний «гатчинським в'язнем». В перші місяці правління він коливався між ліберальним та реакційним курсом, що було викликано боротьбою різних груп в урядових колах — М. Т. Лоріс-Мєліков, Олександр Абаза та Д. А. Милютін з одного боку і Побєдоносцев з іншого. 29 квітня 1881 року виступив з маніфестом про зміцнення самодержавста, що ознаменувало перехід до реакції, однак у першій половині 80-х років усе ж таки було проведено ряд прогресивних реформ — скасовано подушну подать, введено обов'язковий викуп, знижено викупні платежі. З відставки міністра внутрішніх справ Миколи Ігнатьєва і призначення на цей пост Дмитра Толстого розпочався період відкритої реакції. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років були проведені реакційні реформи — запроваджено інститут земських начальників, переглянуто земські та городові статути тощо.

Зовнішня політика

Згідно спогадам, молодий Олександр був дуже вражений поразкою Росії у Кримській війні та смертю (самогубством) в наслідок цього його діда - імператора Миколи І. У зовнішній політиці він та його міністр закордонних справ Н.К.Гірс проводили суто обачну політику, прагнучи захистити країну від усіляких авантюр. Своє прізвисько «Миротворець» він отримав за дійсно народною думкою.

Зовнішню політику країни імператор значною мірою визначав сам. У результаті економічних та політичних суперечностей у 80-х роках погіршилися стосунки з Німечииною і розпочалося зближення з Францією, яке завершилося оформленням франко-російського союзу (1891–1893).